Битва за незалежність і територіальну цілісність України не вщухає і набирає ще більш страшних обертів, ще з більшими трагічними наслідками і людськими втратами. У суботу, 4 листопада, над площею національного генія і пророка Тараса Шевченка у м.Хорол нависли свинцеві важкі хмари. І небо, і багатолюдна громада з сумом проводжали у засвіти полеглих Героїв – хорольця Романа Володимировича Левченка та бахмутчанина Сергія Анатолійовича Сидоренка.
Дві згорьовані родини цього жалобного дня оплакують тіла Героїв, обпалені вогнем страшної російсько-української війни. Уся Хорольська громада оплакує двох Героїв, які мужньо пройшли воїнський шлях і до останнього залишалися вірними присязі.
З почестями і глибокою шаною провели в останню путь Воїнів світла мешканці громади та предстваники влади. З жалобною промовою звернулися до рідних загиблих військовослужбовців міський голова Сергій Волошин, секретар міської ради Юлія Бойко та начальник першого відділу Лубенського РТЦК та СП, майор Сергій Майба. Заупокійну літію за новопреставленими солдатом Романом і молодшим сержантом Сергієм на скорботній площі та чин похорону на Алеї Слави провів Благочинний Хорольського і Семенівського церковного округу Полтавської єпархії Православної Церкви України, митрофорний протоієрей, отець Іван Сушінець.
Понад 7 місяців невідомості, німого болю, глухої пустки і виснажливих очікувань. І ось настав той день, коли підтвердилися найстрашніші страхи. Підтвердився факт загибелі Романа Володимировича Левченка, який вважався зниклим безвісти з 11 березня 2023 року. Трагедія сталася поблизу села Діброва Міловської селищної громади Старобільського району Луганської області, що розташоване на межі з російською федерацією.
Солдат, водій-санітар медичного пункту 2-го аеромобільного батальйону 81-ої окремої аеромобільної бригади (в/ч А2120) – військового з’єднання у складі Десантно-штурмових військ Збройних Сил України загинув під час виконання бойового завдання із захисту Батьківщини. Залишався вірним сином України до останньої фатальної миті, коли ворожий снаряд поцілив у його евакуаційний бронетранспортер. Роман Володимирович гідно і з честю виконав свій конституційний і військовий обов’язок, як покликала його совість справжнього чоловіка і зобов'язала присяга.
Роман Володимирович народився 23 грудня 1975 року в місті Хоролі. З цим прадавнім козацьким містом пов’язані найкращі роки його дитинства, юності та молодості. Тут він закінчив першу загальноосвітню спеціалізовану школу. З вересня 1991 по червень 1996 року навчався в Хорольському агропромисловому коледжі, де здобув кваліфікацію молодшого спеціаліста з базовою вищою освітою за спеціальністю «технік-механік». З грудня 1996 року по червень 1998 року проходив строкову службу в лавах української армії.
Після демобілізації розпочав трудову кар’єру на посаді робітника в Петракіївському навчально-виховному комплексі «школа-ліцей». Більшу частину свого життя присвятив роботі в ПрАТ «Хорольський механічний завод». Про довгий трудовий шлях на провідному машинобудівельному підприємстві України свідчить запис у трудовій книжці, датований 15 листопада 2000 року. Опанувавши майстерність в непростій і фізично важкій справі з монтажу, регулювання, випробування, ремонту широкого асортименту машин та механізмів по переробці сільськогосподарської продукції, здобув і підтвердив свій високий професійний рівень майстерності на посаді слюсаря механоскладальних робіт ІІІ ступеня. За високий рівень професійної майстерності та самовіддану працю неодноразово нагороджувався грамотами та відзнаками різних рівнів. Отримував матеріальні заохочення від адміністрації підприємства. Користувався авторитетом і повагою серед керівництва та колег по виробничому цеху. Захоплювався рибальством, підводним дайвінгом, був добрим господарем з умілими до будь-якої справи руками.
У тяжкий для нашої країни час у 2014 році був призваний на військову службу. Рівно рік, із 7 серпня 2014 по 8 серпня 2015 року, приймав участь в бойових діях проти ворожої російської армії та бандитських формувань самопроголошених ДНР і ЛНР. Після демобілізації повернувся до звичного цивільного життя, продовжив трудову діяльність на механічному заводі. Як учасник бойових дій в зоні АТО Роман Володимирович перебував на обліку 1-го відділення Лубенського РТЦК та СП у групі оперативного реагування. Тож на другий день віроломного повномасштабного вторгнення російської армії на територію України, 25 лютого 2022 року, він був призваний по мобілізації, як досвідчений боєць і знавець військової справи. Мав тяжкі поранення, але вижив, пройшов реабілітацію в госпіталі, повернувся в стрій і воював до останнього. Не просто воював, а й забезпечував первинну медичну допомогу та евакуацію поранених з поля бою до стабілізаційних пунктів, поки сам не опинився під прицілом ворожих ординців. На жаль, солдатська фортуна в той фатальний момент його не вберегла…
Розділяємо біль непоправної втрати з рідними та близькими загиблого Героя. Висловлюємо щирі співчуття: дружині – Юлії Вікторівні Левченко, сину і невістці – Антону Романовичу та Яні Сергіївні Левченкам, старшому брату і невістці – Сергію Володимировичу та Тамарі Іванівні Левченкам, двоюрідним братам, всій великій родині, кумам, друзям, колегам по роботі з ПрАТ «Хорольський механічний завод» та небайдужим людям, яким загибель Героя стала болючою непоправною втратою.
У смерть Романа Володимировича важко повірити, ще важче сприйняти і змиритися. Та поки ми живемо, ми зобовʼязані памʼятати безсмертний подвиг Героя в імʼя України і кожного з нас!
Хорольська громада зустрічає цього жалобного дня листопада ще одного Захисника, який обороняв місто-фортецю Бахмут і повертається «на щиті» з поля бою. Хорольщина попрощалася з молодшим сержантом, начальником польової лазні взводу матеріального забезпечення танкового батальйону (в/ч А0989) 56-ої окремої мотопіхотної Маріупольської бригади Збройних Сил України – Сергієм Анатолієвичем Сидоренком.
Сергій Анатолійович народився 28 жовтня 1986 року в м.Бахмут Донецької області. Російські окупанти зруйнували вщент рідне місто, тож Хорольщина з почестю приймає тіло полеглого Героя на вічний спочинок. Поховання відбулося за місцем проживання рідного батька, який був вимушений евакуюватися з палаючого Бахмуту в травні минулого року та знайшов прихисток у с.Покровська Багачка. Рідна мама Сергія померла до повномасштабної війни, залишилися лише тато, названа мама і сестричка. Батько Анатолій Олександрович працював водієм автобусу і коли у квітуче місто Бахмут увірвалася путінська армада, довелось кидати все нажите роками майно, рідну домівку й тікати в безпечне місце. Дивлячись у невідомість, зі страхом в очах і тривогою на серці, тато Героя евакуював багатьох мешканців Бахмута й сам знайшов новий дім на Хорольщині. Тепер наш край став вічним прихистком і для одного з найкращих синів України – Героя Сергія Анатолійовича Сидоренка.
Загинув Захисник 30 жовтня 2023 року в районі населеного пункту Маркове Бахмутського району Донецької області під час виконання бойового завдання. За 37 років і 2 дні життя у його біографії було не так багато подій, але він зробив дуже багато для держави і народу своїм відданим служінням в рядах української армії. Сергій закінчив 9 класів у Опитненській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів у селищі Опитне Бахмутського району. Після школи здобув спеціальність водія у Бахмутському професійно-технічному училищі №147. Перші трудові кроки зробив у Бахмутській (колишній Артемівській) дослідній станції розсадництва Інституту садівництва Національної академії аграрних наук України у селі Ягідне Бахмутського району. Тут він трудився на посаді робітника з вирощування плодових культур на площі близько 40 тис. га. Деякий час працював слюсарем на фармакологічній фабриці. Був вправним водієм, володів прекрасним хистом, здібностями до техніки і мав права на водіння всіх категорій. З 2007 по 2009 роки проходив строкову службу в лавах української армії на посаді водія тягача у 14-му танковому батальйоні м.Кривий Ріг.
Після демобілізації з армії працював на СТО. З 23 лютого 2017 року підписав контракт на військову службу в 56-ій окремій мотопіхотній Маріупольській бригаді, яка була сформована в лютому-березні 2015 року після початку російської агресії. Сергій двічі підписував контракт, а третій раз був призваний на військову службу під час мобілізації Бахмутським РТЦК і СП у ту ж бригаду. Оборону Батьківщини Захисник розпочав із Генічеська Херсонської області. Гідно пройшов надтяжкий шлях справжнього мужнього Воїна, обороняючи населені пункти рідного Донбасу та сусідніх регіонів по всій лінії фронту: Донецьк, Карлівка, Красногорівка, Первомайськ, Піски, Павлоград, Гуляй Поле Запорізької області. Із 17 лютого 2023 року бригада зайняла сектор оборони на Бахмутському напрямку від міста Часів Яр до села Міньківка Соледарської міської громади з наджорстокими кровопролитними боями. На цьому напрямку під селом Маркове Костянтинівської міської громади Краматорського району в одну фатальну мить закінчилася його війна…
Життя Сергія Олександровича спалахнуло і згасло, немов свічка. За молоде життя він не встиг створити власну сім’ю, виростити дітей, збудувати дім. Але він 6 років і 8 місяців свого життя поклав на вівтар жертовності, приймаючи участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв’язку з військовою агресією російської федерації проти України.
Розділяємо біль непоправної втрати та приносимо щирі співчуттям рідним полеглого Воїна: батькові – Анатолію Олександровичу Сидоренку, названій матері – Ларисі Ананіївні Заїці, молодшій сестрі – Оксані Анатоліївні Сидоренко, землякам із м.Бахмут, які проживають на Хорольщині, товаришам та бойовим побратимам.
Поховали обох Героїв на Алеї Слави міського центрального кладовища зі всіма військовими почестями під залпи трикратного салюту почесної варти та за всіма християнськими традиціями.
Важкі часи зробили нас сильними. Саме сильні наближають переможні часи. Роман і Сергій були справжніми чоловіками, в числі найсильніших і найсміливіших. Їх героїчним подвигом пишатимуться рідні, Хорольська громада, переселенці з міста Бахмута і вся Україна. Вивчатимуть у підручниках новітньої історії України нові прийдешні покоління. Саме такі Герої виборюють європейські цінності та щасливе майбутнє всьому українському народові. Тож нехай смерть наших славних Героїв не буде даремною.
Бути воїном – жити вічно! Cкільки б не пройшло часу, ми завжди пам'ятатимемо героїчну оборону та безсмертний подвиг в ім’я України та її народу.
Автор: Ірина ГРИГОРАШ
Фото: Ірина ГРИГОРАШ, Крістіна СУХОРУК
