22 січня Хорольська громада мала б гучно й урочисто відзначати величне свято нашої держави – 105-ту річницю з Дня створення на колишніх землях російської імперії Української Народної Республіки та 104-ту річницю з моменту проголошення першої Незалежності та Акту Злуки УНР і ЗУНР у велику неподільну Україну.
Знакова історична дата стала для Хорольщини трагічним днем прощання із загиблим Героєм – Барилом Станіславом Миколайовичем. Традицію створення живого ланцюгу від сходу до заходу, як символу єдності українців, порушено віроломним вторгненням російської федерації. Все частіше українці об’єднуються горем у живі коридори, зустрічаючи навколішки тіла полеглих Героїв-захисників.
Через ціле століття наша боротьба за незалежність і суверенітет України продовжується з агресором і поневолювачем – тією самою імперією зла, яка чинить геноцид українського народу, стирає з лиця землі наші міста і села, одномоментно перетворює важкою артилерією і масованими ракетними ударами на руїни і згарища все те, що люди дбали роками. У боротьбі з цим тотальним злом світового масштабу ми втрачаємо найдорожче – наших рідних, мужніх воїнів-захисників.
У прадавнє козацьке село Грушине Новоаврамівського старостинського округу непрохане страшне горе нахабно увірвалося вже вдруге. Тут, на сільському цвинтарі, 29 жовтня 2022 року захоронили тіло молодого Героя – Миколи Анатолійовича Левченка. Відсьогодні біля його могилки, по сусідству лежатиме в холодній домовині його старший побратим, односелець, добрий сусід, людина-легенда Хорольського краю – Станіслав Миколайович Барило. Він був відомою і авторитетною людиною в громаді, про що засвідчила присутність на церемонії прощання більше сотні згорьованих людей.
Народився Станіслав Миколайович 18 вересня 1966 року в селі Барилове Новоаврамівського старостату. Після успішного закінчення восьмирічки та здобуття відмінного атестату про повну середню освіту став студентом вишу в Києві. Далеко не всім на той час вдавалося вирватися з маленького села до столиці, але великою працелюбністю, наполегливістю й світлим розумом він торував свій життєвий шлях. З успішним результатами навчання отримав диплом про вищу освіту за спеціальністю «Електроенергетика, електротехніка та електромеханіка» у Київській державній аграрній академії. Паралельно закінчив при ВУЗі військову кафедру. У 1989 році Станіслав Миколайович розпочав свою трудову діяльність за фахом на посаді інженера-енергетика у місцевому сільськогосподарському підприємстві с.Ковалі. У 1992 році закохався, одружився, побудував свою сім’ю. Він був чудовим сином для батьків, зразковим і люблячим чоловіком для дружини Оксани Сергіївни, прекрасним батьком для доньки Ярослави, сина Едуарда. Встиг стати хорошим тестем для зятя Дмитра, свекром для невістки Дарії. Усім їм випала страшна доля гіркої втрати, а літня матуся Ганна Василівна замість спокійної старості поховала свого любого сина.
Після місцевих виборів у 2002 році Станіслав Миколайович працював на посаді сільського голови колишньої Грушинської сільської ради. Завдяки довірі й неабиякому авторитету серед односельців очолював сільську раду впродовж трьох каденцій. З 2016 року виконував обов’язки старости села Грушине в Новоаврамівській сільській ОТГ.
На другий день після повномасштабного вторгнення сусідньої країни-агресорки був призваний Лубенським РТЦК та СП до лав територіальної оборони та з військовим званням капітана був призначений командиром 1-ої стрілецької роти 116-ої окремої бригади територіальної оборони у складі Регіонального управління «Північ» Сил ТрО. Всього два тижні тому його роту відправлено на укріплення українським військовим формуванням, які в умовах жорстоких бойових дій тримають позиції в населеному пункті Соледар Бахмутського району Донецької області. Саме тут, 18 січня під час несення військової служби на спостережному посту ротного опорного пункту, сталася непоправна трагедія. Наш захисник отримав осколкове мінно-вибухове поранення. Лікарі-реаніматологи Дніпропетровської обласної лікарні імені Іллі Мечникова боролися за його життя, але дива не сталося – серце мужнього Воїна світла зупинилося навічно…
На церемонії прощання міський голова Сергій Волошин та підполковник, начальник першого відділу Лубенського РТЦК та СП Дмитро Чернець висловили щирі слова співчуття рідним загиблого військовослужбовця.
Наш славний Герой пішов на війну, але, на жаль, не повернувся. Він віддав своє життя заради кожного з нас, заради того, щоб ми і наші нащадки жили щасливо в мирній, квітучій, заможній Україні. Так і буде, бо людські жертви не мають бути даремними!
Хай пам'ять про нашого земляка – Героя, славного сина України, борця за її Незалежність і Соборність, назавжди залишиться в серцях, а його ім’я буде вписане золотими літерами в літопис новітньої історії незалежної і вільної України.
Герої не вмирають!
Автор: Ірина ГРИГОРАШ
