Війна щодня залишає глибокі, невиліковні рани в самому серці українського народу. Вона забирає найкращих, цвіт нашої нації, тих, хто став щитом на захисті рідної землі. Та найважче, найстрашніше випробування для люблячих сердець – це бездонне темне провалля невідомості. Це той пекучий вогонь, який роками тримає рідних між крихкою надією та глухим відчаєм, коли кожен телефонний дзвінок змушує стискатися душу.
На жаль, ще одна драматична історія болісного очікування завершилася страшною, чорною звісткою. Хорольська громада здригнулася від чергового невимовного горювання: надійшло офіційне підтвердження про загибель мужнього Захисника України, вірного сина України, уродженця села Садове – Валентина Миколайовича Пильченка. Він віддав найдорожче – своє життя, за волю, честь і незалежність нашої держави. 16 червня 2026 року площа Тараса Шевченка у середмісті Хорола, окроплена сльозами журби, зібрала до сотні людей, які прийшли віддати останню данину памʼяті своєму Захисникові.
З жалобними промовами до громади та рідних полеглого Захисника звернулися: секретар міської ради Юлія Бойко, староста Вишневого старостату Григорій Коханевич та сваха, сусідка Ніна Большачкова. Заупокійну літію за новопреставленим солдатом Валентином на площі, біля батьківської хати та чин похорону на цвинтарі у селі Садове провели представники духовенства Православної Церкви України – священнослужитель Петро-Павлівського храму м.Хорол та Свято-Вознесенського храму в с.Клепачі, митрофорний протоієрей благочинний – отець Іван Сушінець та головний військовий капелан 107-ої реактивної артилерійської Кременчуцької бригади – отець Владислав Галата. У скорботних молитвах священнослужителі підкреслили безсмертний подвиг воїна-Героя, чия мужність, самопожертва та незламна любов до Батьківщини назавжди залишаться взірцем справжнього патріотизму для прийдешніх поколінь.
Хорольське земляцтво провело у засвіти свого Героя Валентина Пильченка – людину, яка прожила скромне, але гідне життя. Схиливши голови в глибокій пошані та ставши на коліна, громада утворила «живий коридор», віддаючи останню шану Воїну, який повернувся додому «на щиті». У рідному селі Садовому, під тихий літній дощ і шепіт українських дерев, земля прийняла свого Воїна-титана. Валентина поховали поруч із рідним батьком, якого він любив і свято беріг про нього памʼять. Валентин Пильченко народився 14 липня 1986 року в селі Садове у багатодітній родині. Його дитинство не було розфарбоване у безтурботні барви – батькам було важко виховувати вісьмох дітей. Тому хлопчикові довелося рано пізнати ціну кожної крихти хліба: він почав працювати ще підлітком, аби допомогти прогодувати велику родину. Після закінчення 9 класів Петрівської школи (нині – Вишнева гімназія) Валентин розпочав свій важкий трудовий шлях у місцевому сільськогосподарському підприємстві на посаді фуражира молочно-товарної ферми. Важко працював на Кременчуцькому заводі залізобетонних виробів. Пізніше доля привела його на Київщину, в місто Обухів, де завдяки відповідальності, наполегливості та чесній добросовісній праці він стрімко пройшов кар’єрний шлях від звичайного охоронця до начальника відділу в охоронному агентстві. Свій військовий гарт Валентин здобув під час строкової служби в лавах славетної 40-ої бригади тактичної авіації Повітряного командування «Центр». І хоча через проблеми зі здоров’ям чоловік був демобілізований передчасно, серце патріота ніколи не залишалося байдужим до долі країни. Він повернувся в рідне село Садове, де знову працював на землі. Власну сім’ю створити так і не встиг...
Коли у 2022 році пішов із життя батько, Валентин, як старший син, без вагань узяв на себе священний обов'язок: він замінив всім тата, став опорою і захистом для двох своїх братів та пʼяти сестер. Коли 24 лютого 2022 року ворог віроломно перетнув кордони й підступно посунув чорною смертоносною ордою на нашу землю, Валентин Миколайович не чекав повістки і добровільно став на захист держави. Уже 26 лютого він був призваний за мобілізацією першим відділом Лубенського РТЦК та СП. Спочатку служив водієм тягача в Кременчуці, але серце рвалося туди, де найважче, тож згодом він перевівся у штурмовики. За зразкову, самовіддану службу воїн неодноразово отримував грамоти й заохочувальні відзнаки від командування.
Солдат, водій евакуаційного відділення взводу технічного обслуговування роти технічного обслуговування та ремонту 107-ої реактивної артилерійської Кременчуцької бригади, Валентин був відряджений до легендарної 5-ої окремої штурмової Київської бригади ЗСУ. 24 липня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Іванівське Бахмутського району Донецької області після жорстокого ворожого мінометного обстрілу зв’язок із Воїном обірвався. Його доля покрилася темною, непроглядною завісою невідомості. Майже два роки... Довгих, нестерпних два роки родина жила в суцільному пеклі очікування. Мати, сестри і брати молилися, чіплялися за кожну ниточку надії. Лише після репатріації тіла та проведення трьох порівняльно-генетичних ДНК-експертиз в Івано-Франківську, які підтвердили збіг на 99,9%, страшна правда відкрилася. 11 червня 2026 року змучене серце матері, Світлани Петрівни, ледь не розірвалося від офіційного сповіщення: її сина, її гордості більше немає серед живих. Життєва свічка Захисника згасла через 10 днів після його 38-го Дня народження. Ця велика родина стала справжнім символом жертовності та невимовної любові до України. Рідні брати Валентина також зі зброєю в руках пішли боронити Батьківщину від російського агресора, і обидва отримали поранення на полі бою. Молодший брат Віталій шукав Валентина серед полонених, по моргах і в одному з них він таки впізнав понівечене тіло старшого брата по його особистих речах: карабіну, ременю та персню на пальці.
Біль родини посилюється ще й тим, що чоловік однієї з сестер Валентина досі вважається зниклим безвісти у цьому кривавому полум’ї війни... Хорольська громада схиляє голови у глибокій, німій скорботі. Ми розділяємо цей невимовний, непоправний біль із кожним, хто знав Валентина. Щирі співчуття: мамі – Світлані Петрівні Чигринець, сестрам – Тетяні Миколаївні Друговій (чоловік досі вважається безвісти зниклим), Віті Миколаївні Свічкар, Наталії Миколаївні Коді, Марині Миколаївні Большачковій, Юлії Миколаївні Чигринець, братам – Вячеславу Миколайовичу Пильченку та Віталію Миколайовичу Чигринцю, зятям, племінникам – Єлизаветі, Анні, Максиму, Соломії, Камілі та Ноемі, близьким, друзям, бойовим побратимам та всім, хто втратив надійне плече.
Новітній Герой України Валентин Пильченко не відійшов у небуття – він здійнявся білим Янголом у невидимий простір безсмертя, ставши нетлінним символом звитяги, честі й жертовної любові до Батьківщини. Він виборов для нас право жити вільно під синьо-жовтим прапором. Його ім'я викарбуване золотими літерами в пантеоні слави українських Героїв. Вічна пам’ять і доземний уклін Тобі, Мужній Воїне! Спочивай з миром, наш Янголе-охоронцю! Назавжди з честю!
Автор і фото: Ірина ГРИГОРАШ
