100-річний ювілей відзначив сьогодні, 18 січня 2018 року, Ганус Яків Петрович. Міський голова Волошин Сергій Михайлович як очільник міської влади і як представник громадської організації «Хорольська районна організація моряків «Шторм» разом з товаришами по службі Полівановим Романом Васильовичем, Дементом Анатолієм Олексійовичем та Марченком Віктором Володимировичем завітали до моряка-довгожителя.

Керівник Хорольського будинку-інтернату для громадян похилого віку та інвалідів Грінченко Павло Іванович організував для свого підопічного незабутнє свято, з вітаннями перших осіб міської і обласної влади, з насиченою концертною програмою, з морем квітів, посмішок, подарунків і теплих вітань. Іменинника привітали депутати обласної ради Руслан віталійович Ляшко та Мухтаров Фахраддін Аладдін-Огли, голова Хорольської райдержадміністрації Звірко Лариса Миколаївна, голова Хорольської районної ради Мартюк Віра Анатоліївна, голова ради Хорольської районної організації ветеранів Полтавської області Кражан Дмитро Андрійович, голова Громадської ради ветеранів пр виконавчому комітеті Хорольської міської ради Козлова Галина Михайлівна, заступник директора територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Хорольської РДА Корж Наталія Анатоліївна, Трубайцівський сільський голова Ватуля Сергій Борисович, керуюча справами (секретар виконкому) Хорольської міської ради Іванютенко Наталія Миколаївна, заступник редактора громадсько-політичного видання "Вісті Хорольщини"  Ємець Віктор Антонович, близькі, друзі, представники ЗМІ та багато інших. Творчі колективи Трубайцівського будинку культури та акапельний ансамбль "Берегиня" подарували ювіляру пісенні дарунки.

Від себе особисто, від громади міста, від апарату міської ради та представників всіх владних структур, від товаришів по службі в морфлоті різних часів міський голова привітав Якова Петровича зі столітнім ювілеєм. Побажав імениннику міцного здоров’я, бадьорості, невичерпної життєвої енергії, щасливих світанків, море приємних моментів і вражень, турботи і поваги від рідних, оточуючих людей. Нехай завзятий бойовий дух і прекрасне почуття гумору ніколи не покидають, а кожен новий прийдешній день дарує лише приємні звістки і яскраві емоції. Миру, добра, благополуччя ще на довгі роки життя в такому ж оптимістичному настрої.

Разом з керівником будинку-інтернату Грінченком Павлом Івановичем, онукою ювіляра Полулях Софією та правнуком Богданом зробили на добру згадку світлини з людиною-легендою. Приємні такі миті, коли сивочолі довгожителі міста збирають широке коло друзів, рідних, гостей, які віддають данину поваги старшому мудрому поколінню. Хочеться, щоб кожна людина дожила до ста років і більше при здоровому глузді, доброму здоров’ї і щоб поруч були люди, які подбають, доглянуть і добре слово подарують.

З неабиякою цікавістю гості заслухали цікаві розповіді ювіляра про роки його молодості, служби в радянському морфлоті та епізоди життя, які лишили в пам’яті найяскравіший слід. Спогади довжиною в ціле століття…

Народився Яків Петрович в селі Бовбасівка Хорольського району. Рідна мама померла, коли Якову було вісім місяців. Тато пішов на фронт, а опіку над дитиною взяла односельчанка Варвара Євгенівна Киприк, яка виховувала його як рідного сина, сформувала всі найголовніші якості гідної людини, навчала всьому, а основне – при будь-яких життєвих обставинах залишатися людиною. Незважаючи на нелегку удовину долю і складності з вихованням нерідного сина, Варвара тяжко працювала на фермі дояркою, але прийомного сина до інтернату не віддала.

З теплом, повагою і любов’ю згадував іменинник про обох своїх мам – одну, яка народила, а другу, яка виховала. Поставив пам’ятник син на обох могилах дорогих серцю і душі жінок.  Було й кохання у житті, плодом якого була єдина донька Валентина. Дружина вже померла, тож вік довелося жити без пари. З рідні залишилися лише онука й правнук, які не забувають про діда-прадіда.

Немало пережито сивочолим ветераном війни, непростою була ціна перемоги. На його парадному піджаку чимало ордерів і відзнак за бойові подвиги в роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років, зокрема за звільнення Кавказу і оборону Севастополя. Здобув військове звання старшинського складу у військово-морських силах Червоного флоту – «Гвардійського екіпажу старшина І статті». Громив ворожі війська наш моряк з ручного піхотного кулемету Діхтярьова, прославивши свою артилерійську бойову частину БЧ-2. Як же у ветерана загоралися вогники в очах, коли згадував своїх бойових товаришів, з якими пліч-о-пліч пройшли криваві військові терни. На жаль, люди того покоління вже відійшли в засвіти, залишилися лише у примарних спогадах, але пам'ять про них живе і до нині.

Згадував і про складні повоєнні роки, про те як здобував освіту у школі, у Хорольському технікумі механізації. Гірко й неохоче згадуються роки, коли доводилося поєднувати навчання в школі і роботу в колгоспі. Дітям доводилося мінятися взуттям і по черзі добиратися до школи, не було ні одягу, ні матеріалів для навчання, але була жага отримати освіту, велика жага до нормального людського життя…

Такі спогади змушують замислитись над тим, наскільки крихкий світ і мир,  наскільки дорога ціна всього того, що передавалось нам через зв’язки поколінь. Ми повинні бути вдячними старшим поколінням за цінні уроки життя, з вдячністю приймати і цінувати їх титанічний труд, завдяки якому відбудувалася вся країна, встала з колін. Доземно вклоняємось Вам, шановний Яків Петрович!