Війна безжально випробовує нас на міцність, загострює відчуття короткочасності людського життя й крихкості миру у світі, який досі не спромігся зупинити російський тероризм. Чорні звістки одна за одною приходять у Хорольську громаду – повертаються додому наші Герої, які тривалий час вважалися безвісти зниклими. Їхні імена стають символами мужності, братерства та самопожертви. Ще один син України, наш земляк – Вакуленко Роман Вікторович, уродженець села Штомпелівка, повернувся додому «на щиті».
Траурна церемонія прощання відбулася 5 листопада на площі скорботи біля пам’ятника Тараса Шевченка в місті Хоролі. До жалобного заходу долучилося бойове братерство Нацгвардії. З прощальною промовою до присутніх звернувся заступник міького голови з питань діяльності виконавчих органів ради Валентин Місніченко. Заупокійне богослужіння і чин поховання новопреставленого убитого Воїна світла Романа біля його рідного дому, на площі та на Алеї Слави провели представники духовенства: військовий капелан Національної гвардії України та представник Православної Церкви України, священнослужитель Петро-Павлівського храму м.Хорол та Свято-Вознесенського храму в с.Клепачі, митрофорний протоієрей благочинний – отець Іван Сушінець.
Про життєвий шлях Воїна-героя розповіли ведучі – представники відділу культури, туризму та охорони культурної спадщини Оксана Левіна та Ірина Редька. Роман Вікторович Вакуленко народився та певний час проживав із родиною у селі Штомпелівці, що нині входить до складу Штомпелівського старостату Хорольської міської територіальної громади. Згодом сім’я переїхала на Сумщину, де Роман провів юнацькі роки. Там він здобував неповну середню освіту, закінчивши дев’ять класів у місцевій школі села Гудими Роменського району (нині – Гудимівська гімназія).
Прагнучи до ремесла, яке завжди буде потрібним людям, юнак вступив до професійно-технічного училища №32 у місті Червонозаводське Лохвицького району Полтавської області. Тут опанував фах маляра, штукатура та лицювальника-плиточника. Роман мав золоті руки – усе знав і вмів, що стосувалося ремонтно-будівельних робіт. Після закінчення навчання розпочав трудову діяльність за спеціальністю, працював на будівельних і ремонтних об’єктах у різних куточках України.
У родинному житті Роман був турботливим батьком і доброю, щирою, душевною і порядною людиною. Разом із першою дружиною виховав сина Владислава (2008 р.н.), а з цивільною дружиною Каріною – сина Максима (2016 р.н.).
Після початку повномасштабного вторгнення російської федерації в Україну Роман Вакуленко не залишився осторонь доленосних для держави подій. З перших днів він активно долучився до волонтерського руху: допомагав у плетінні маскувальних сіток у Хорольській гімназії, підвозив дрова та пісок на блокпости, підтримував військових та місцеву тероборону. 22 березня 2022 року став на військовий облік у 1-му відділі Лубенського територіального центру комплектування та соціальної підтримки, а вже 28 березня був призваний по мобілізації до лав Національної гвардії України. Військову службу проходив у званні рядового солдата на посаді стрільця (помічника кулеметника) 1 відділення 2 взводу 3 роти 1 батальйону оперативного призначення (на бойових машинах піхоти) Нацгвардії. Базову військову та медично-тактичну підготовку отримав у навчальному центрі в Полтаві.
У січні 2023 року Роман боронив Україну на фронтових рубежах Донецької області, поблизу населеного пункту Велика Новосілка Волноваського району. З червня того ж року проходив службу в Кременчуці, охороняючи об’єкти критичної інфраструктури. А з 06 березня 2024 року був направлений на Запорізький напрямок, який став останнім пунктом на його Воїнському шляху.
13 березня 2024 року, виконуючи бойове завдання поблизу населеного пункту Роботине Пологівського району Запорізької області, Роман Вікторович отримав тяжку вибухову травму та опікову хворобу внаслідок удару ворожого FPV-дрона. Разом із ним у тому ж окопі перебував його побратим і вірний друг, земляк із с.Штомпелівка – Ковшов Володимир Петрович.
Друзів пов’язувало не лише військове братерство – вони товаришували ще з мирного життя, разом стали на захист Батьківщини й пліч-о-пліч несли військову службу. Того трагічного дня обох накрила ворожа атака. Тяжко поранені, вони, попри нестерпний біль, намагалися дістатися до позицій своїх побратимів, аби врятувати один одного. Роман перестав дихати першим… Володимир, проявивши надлюдські зусилля, вибрався з-під обстрілу, але його поранення виявилися несумісними з життям. Після тривалої боротьби у вітчизняних та закордонних госпіталях в Польській Республіці він відійшов у вічність, а 12 травня 2024 року був похований на рідній землі.
Дорога повернення Романа Вакуленка додому виявилася значно довшою. Лише через рік і сім місяців після загибелі, завдяки результатам ДНК-експертизи, вдалося встановити його особу. Нарешті Герой повернувся додому, щоб знайти вічний спокій поруч із побратимом і другом – на Алеї Слави центрального кладовища міста Хорола.
Світла пам'ять про Романа Вікторовича Вакуленка – щирого, працьовитого, відважного сина України житиме в серцях рідних, друзів, бойових побратимів та всіх, хто цінує свободу й незалежність рідної землі.
Схиляємо голови у скорботі й щиро співчуваємо: мамі – Ларисі Євгеніївні Вакуленко, брату – Дмитру Вікторовичу Вакуленку, синам – Владиславу Романовичу Вакуленку та Максиму Романовичу Синягівському, цивільній дружині – Каріні Олександрівні Синягівській, тещі – Катерині Олександрівні Синягівській, тітці – Людмилі Миколаївні Деркач, двоюрідному брату – Євгенію Віталійовичу Деркачу, двоюрідній сестрі – Марії Віталіївні Кузнєцовій, зятю – Олександру Вікторовичу Іванову, племінниці – Анастасії Ігорівні Кузнєцовій, близьким, кумам, однокласникам із села Гудими Сумської обл., друзям, колегам, нацгвардійцям та всім, кому смерть Героя Романа пече невимовним болем.
Віднині його ім’я вписане у безсмертну книгу звитяги українських новітніх Героїв. А в шумі вітру, у тихому шелесті тополь, у синьому небі над рідним Хоролом – відлунюватиме його віддане серце, що любило життя, людей і Україну. Лиш та любов справжня, яка до інших більша за своє життя.
Вічна пам'ять і шана Герою Роману!
Автор і фото: Ірина ГРИГОРАШ
