Війна щодня забирає життя найкращих синів і доньок України, залишаючи невимовний біль у серцях рідних, близьких та всієї громади. Вона безжально калічить долі, руйнує сім'ї, стирає часові межі між надією і вічністю, між минулим і сьогоденням, між сном і жорстокою реальністю, між життям і смертю. Особливо нестерпними є звістки, які приходять після довгих місяців, а іноді й років болісного очікування, коли підтверджується загибель тих, кого рідні до останнього вважали живими, кого щодня чекали вдома, молилися за них і вірили в диво.

Саме така трагічна звістка сколихнула днями село Бутівці Староаврамівського старостинського округу Хорольської міської територіальної громади. За результатами порівняльної молекулярно-генетичної експертизи підтверджено загибель військовослужбовця Збройних Сил України Віталія Олександровича Ганзенка. Згасла остання надія на його повернення живим…

У суботу, 1 серпня 2026 року хорольське земляцтво зібралося у середмісті Хорола біля пам’ятника національного генія і пророка – Великого Кобзаря. На омитій сльозами площі скорботи люди схилити голови на колінах, віддали останню шану мужньому Захисникові та провели його в останню земну дорогу з молитвою, квітами і вдячністю. Бо пам'ять про тих, хто поклав життя за свободу України, є нашим священним обов'язком.

Заупокійну літію на площі й біля рідного дому та чин поховання в с.Бутівці звершив представник духовенства Української Православної Церкви Кременчуцької єпархії, настоятель Свято-Успенського собору, протоієрей, благочинний – отець Віталій Богайчик.

З проникливими душевними промовами до присутніх та рідних звернулися: заступник міського голови з питань діяльності виконавчих органів Валентин Місніченко, староста Староаврамівського старостинського округу Анатолій Шило та офіцер першого відділу Лубенського РТЦК та СП, старший лейтенант Дмитро Кравченко.

Ведучі жалобного заходу – представники відділу культури, туризму та охорони культурної спадщини Хорольської міської ради Оксана Левіна та Ірина Редька – з глибокою шаною провели присутніх сторінками життєпису новопреставленого Воїна Віталія, згадуючи найважливіші віхи його земного шляху, сповненого честі, мужності й самопожертви.

Віталій Олександрович Ганзенко народився 24 січня 1987 року в селі Бутівці на території нинішнього Староаврамівського старостинського округу Хорольської міської територіальної громади. Він зростав у дружній селянській родині хліборобів разом із братом та двома сестрами. З раннього дитинства пізнав нелегку працю на землі, був привчений до відповідальності, чесності, взаємоповаги та любові до рідного краю. Саме родина стала для нього джерелом тих життєвих цінностей, які згодом визначили його характер і життєвий шлях.

У 2004 році Віталій закінчив Староаврамівську загальноосвітню школу, здобувши атестат про повну загальну середню освіту. Прагнучи опанувати робітничий фах, вступив до Лубенського професійно-технічного училища №12, нині – Лубенського професійного ліцею, де здобув спеціальність електрика-газозварювальника. Строкову військову службу не проходив за станом здоров'я, однак це не стало на заваді його майбутньому військовому подвигу.

Свій трудовий шлях розпочав ще в молоді роки. Працював оператором лінії преса з формування цегли на Новоаврамівському цегельному заводі, а згодом – електрогазозварювальником у ТОВ «Астарта Прихоролля». Колеги знали його як сумлінного, відповідального і працьовитого фахівця, який не боявся складної роботи та завжди доводив розпочату справу до кінця.

15 вересня 2012 року Віталій поєднав свою долю з коханою Іриною. Разом вони створили міцну й люблячу сім'ю, засновану на взаємній повазі, довірі та щирому коханні. Найбільшим щастям для подружжя стало народження дітей: у 2017 році на світ з'явилася донечка Сніжана, а вже у 2018 році – син Богдан. Для своїх дітей Віталій був турботливим, люблячим батьком, надійною опорою і прикладом справжнього чоловіка. Родина будувала плани, мріяла про мирне й щасливе майбутнє, але повномасштабна російська агресія жорстоко перекреслила ці мрії.

Не вагаючись ні миті, Віталій Ганзенко став на захист України. 18 грудня 2023 року його було призвано на військову службу за загальною мобілізацією першим відділом Лубенського РТЦК та СП. Базову загальновійськову підготовку для штурмових підрозділів Віталій пройшов у 199-му навчальному центрі в Житомирі. Саме там загартовувався характер майбутнього десантника, який свідомо обрав шлях боротьби за свободу своєї держави.

У складі 71 окремої аеромобільної бригади Десантно-штурмових військ Збройних Сил України солдат, навідник відділення охорони взводу охорони батальйону логістики сумлінно виконував бойові завдання, демонструючи витримку, мужність і незламність духу. Перше бойове хрещення прийняв на підступах до Авдіївки, у Покровському районі Донецької області. Саме там отримав важке вогнепальне поранення передпліччя. Після лікування у Полтавському військовому госпіталі Віталій міг залишитися в тилу, однак не дозволив собі бути осторонь боротьби. Попри пережитий біль і випробування, він повернувся до своїх побратимів, адже понад усе відчував особисту відповідальність за долю України. Спочатку виконував бойові завдання на Харківському напрямку, а згодом знову був перекинутий на одну з найгарячіших ділянок фронту – Покровський напрямок.

26 січня 2025 року, поблизу населеного пункту Янтарне Покровського району Донецької області, Віталій Ганзенко прийняв свій останній бій. Півтора року його вважали безвісти зниклим за особливих обставин. Війна винесла свій безжальний вирок. Після репатріації тіл полеглих та проведення ДНК-експертизи, на підставі постанови слідчого управління Головного управління Національної поліції в Одеській області, 24 липня 2026 року тіло Віталія Ганзенка було офіційно ідентифіковано. Остання іскорка надії згасла в той день, коли страшна правда підтвердила загибель Захисника Віталія, обернувши життя родини на вічну скорботу.

Дружина Ірина та двоє дітей – донька Сніжана і син Богдан до останнього чекали на повернення люблячого чоловіка й турботливого батька. Вони не дозволяли згаснути надії, ставали голосом усіх родин безвісти зниклих Захисників, беручи активну участь у мирних акціях «Безвісти зниклі та полонені – не значить забуті», які регулярно проходили у середмісті Хорола. Кожна така акція була не лише відчайдушним закликом до світу не забувати про полонених і зниклих безвісти, а й символом незламної віри в те, що Віталій обов'язково повернеться додому.

Віталій Ганзенко прожив лише тридцять вісім років, але його життєвий шлях став дорогою справжнього українського Воїна – чесного трудівника, люблячого чоловіка, турботливого батька і мужнього Захисника, який не сховався за чужими спинами у найтяжчий для держави час. Він став одним із тих незламних Воїнів, на чиїх плечах тримається українська незалежність і майбутнє наступних поколінь.

Хорольщина в глибокій скорботі схиляє голови перед світлою пам'яттю свого Захисника та розділяє невимовний біль непоправної втрати. Щирі співчуття висловлюємо дружині – Ірині Григорівні Ганзенко, доньці – Сніжані, синові – Богдану, братові – Руслану Анатолійовичу Хрептаню, сестрам – Людмилі Анатоліївні Левченко та Аліні Олександрівні Микитенко, племінникам, усім рідним, близьким, друзям, сусідам, односельцям, бойовим побратимам і кожному, хто назавжди збереже світлий образ Віталія у своєму серці.

Ім'я Воїна-титана назавжди залишиться в історії Хорольського краю як символ честі, відваги, незламності та самопожертви. Герої не вмирають, доки живе пам'ять про їхній подвиг. І поки майорітиме синьо-жовтий прапор над вільною Україною, житиме світла пам'ять про Віталія Ганзенка – Воїна, який став монолітним муром на захисті рідної землі та навічно вписав своє ім'я в літопис боротьби українського народу за свободу і незалежність.

Вічна пам'ять і слава Герою Віталію Ганзенку! Назавжди з честю!

Автор і фото: Ірина ГРИГОРАШ