У Хорольську громаду, мов зловісний чорний крук, знову увірвалася пекуча звістка з передової – звістка, що розтинає серце навпіл. До світлої когорти Воїнів Небесного Легіону долучився 156-й Захисник із Хорольської громади – Вадим Миколайович Куц. Молодий, сповнений сил і планів, він став у стрій оборонців рідної землі, аби затулити собою мирне небо для нас. І тепер його ім’я навіки вписане у скорботний і водночас священний літопис незламності нашого краю.

Ще одна зоря спалахнула на небосхилі української слави. Ще один Герой піднявся у безсмертя, залишивши по собі світлу пам’ять, гіркий біль утрати і невимовну вдячність громади. Хорольське земляцтво зібралося 27 лютого на площі скорботи біля пам’ятника Тарасові Шевченкові, щоб гідно і з почестями провести у засвіти полеглого Героя – солдата, навідника кулеметного взводу штурмової спеціалізованої роти «ШКВАЛ» 253-го окремого штурмового полку «АРЕЙ» у складі Української Добровольчої Армії ЗСУ Вадима Куца.

З жалобними і щемними промовами до рідних та присутніх на траурному заході звернулися: заступник міського голови Валентин Місніченко та староста Вишняківського старостату Яна Карманська. Заупокійну літію на площі, у Свято-Троїцькій церкві та чин похорону на цвинтарі в с.Вишняки провів представник духовенства УПЦ, митрофорний протоієрей – отець Сергій. Ведучі жалобного заходу – представники відділу культури, туризму та охорони культурної спадщини Хорольської міської ради Оксана Левіна та Ірина Редька розповіли про нелегкий шлях бойової слави Героя та повідали історію його цивільного життя.  

Вадим Миколайович народився 25 грудня 1992 року в селі Вишняки Полтавської області (нині Вишняківський старостат). Його життєвий шлях почався серед рідних полів і вулиць мальовничого приміського села Вишняки. У 1999 році він переступив поріг місцевої школи, яку закінчив у 2008 році. Згодом навчався у Міжрегіональному центрі професійної перепідготовки звільнених у запас військовослужбовців у місті Хоролі, навчання у якому завершив у 2011 році. Після цього поїхав працювати до Києва, будуючи власну долю та мрії про майбутнє. Вадим був людиною світлої душі й відкритого серця. Життєрадісний, активний, закоханий у спорт і рух, він умів дарувати тепло й підтримку тим, хто був поруч. Особливо ніжно любив своїх племінниць – для них завжди знаходив добре слово, турботливий погляд і щиру усмішку. Надійний друг, люблячий син, брат і онук – таким він залишиться у пам’яті всіх, хто його знав і чекав повернення додому живим.

30 грудня 2025 року, призваний по загальній мобілізації Харківським районним територіальним центром комплектування та соціальної підтримки, молодий Воїн без вагань став у стрій захисників України. Не вагаючись ні миті, він обрав шлях честі, обов’язку й самопожертви – шлях, яким ідуть лише найсміливіші сини своєї землі. Він прийняв по-справжньому чоловіче рішення та підписав контракт на проходження військової служби до закінчення війни. Вадим ішов боронити не лише кордони – він захищав материнську молитву, дитячий сон, батьківську надію, тихий світанок над рідним домом. У його серці жила любов до України – глибока, незрадлива, справжня.

Близько місяця після підписання контракту проходив базову військову підготовку в Кривому Розі. 18 лютого 2026 року на Сумщині, внаслідок ворожої атаки FPV-дроном, сталася непоправна трагедія. Вадим зазнав тяжких поранень, несумісних із життям. Боротьба була короткою і страшною… І серце, сповнене мужності, зупинилося. Йому назавжди 33…

Схиляємо голови перед подвигом Захисника та щиро співчуваємо всім, для кого втрата Вадима стала особистою трагедією. У скорботі залишилися рідні та близькі полеглого Героя: мама – Лідія Григорівна Куц, бабуся – Валентина Тимофіївна Матвієвська, сестра – Оксана Андріївна Коваленко, старша племінниця – Поліна Тарасівна Коваленко, молодша племінниця – Анастасія Андріївна Коваленко, двоюрідний брат – Володимир Миколайович Кузьменко, зять – Андрій Григорович Олійник, вірний друг – Денис Олегович Бойко.

У розквіті сил, із мріями та планами, з любов’ю в очах і вірою у відновлення миру, він пішов у безсмертя. Його земний шлях обірвався, але подвиг житиме вічно. Бо Герої не вмирають – вони стають світлом. Вони стають небом над нами. Вони стають тишею, що говорить голосніше за тисячі слів…

Нехай Господь упокоїть душу Героя Вадима у Царстві Небесному, а його подвиг стане зерном нашої Перемоги. Слава Україні та її кращим синам і донькам!

Автор і фото: Ірина ГРИГОРАШ