У суботу та неділю 24-25 липня в с.Козубівка відбувся п'ятий ювілейний фестиваль "Під дідовими липами". Відвідувачів дивували цікавими виступами, самобутніми ремеслами, унікальною атмосферою та смачною кухнею. Що вразило найбільше – читайте далі!

Сум огортає серце, коли ти опиняєшся волею випадку у віддаленому від центру селі – зарослі молодою порослю дворища, хати з проваленим дахом бачиш тут повсюдно... Руйнуються домівки, які стали колисками для багатьох поколінь родин, а з ними й корені. Та одну таку хатину, напоєну енергією родини, така сумна доля не застала. І все завдяки одному, тоді ще зовсім юному, хлопцеві – Едуарду Крутьку. Із хатини, де вперше він чув справжню українську пісню, дізнавався про народні обряди і побут українців від своєї прабабусі, юнак створив 5 років тому музей. І вже вп’яте під липами, посадженими на дворищі дідом Едуарда зібратися справжні поціновувачі етніки. Знову розлилася мальовничою Козубівкою щира українська пісня.

Фестиваль вражав із перших кроків. Старовинні рушники і предмети побуту у фотозонах, раритетні предмети, одяг, який носили майже століття тому на людях, ремесла, про які вже й забули. Але головне, що відчувалося на заході, що поряд люди, які не просто захоплюються українською культурою, а дісталися її коріння.

Ювілейний захід зібрав чималу кількість відвідувачів. Чимало людей приїхало з великих міст саме за колоритом та відчуттями, тож могли вдосталь находитися босоніж чи лежати на ряднинах на голій землі. Козубівці теж залюбки зібралися у дворі «Древа». Вони, як було видно, усім селом чекали чергової зустрічі з прекрасним під дідовими липами, особливо через те, що минулого року через Ковід не отримали таких яскравих вражень. Привітати організаторів і глядачів завітали представники місцевого самоврядування, зокрема депутат Полтавської обласної ради Фахрадін Мухтаров, який став головним меценатом фестивалю, секретар міської ради Юлія Бойко, заступник міського голови Валентин Місніченко, староста округу Володимир Данилейко.

Але не лише до сцени була прикута увага. Хтось із цікавістю розглядав предмети, зібрані в колекції музею. Нам вдалося познайомитися із відвідувачами, речі чиїх рідних стоять в експозиції. Також Едуардові передали нові експонати – весільний рушник (орієнтовно середини ХІХ ст.) та ікони-«благословеники». Речі, які як реліквію берегли і в мори, і у війни, і в часи безбожжя, які об’їхали пів України тепер будуть зберігати в музеї на рідній їх господарці Полтавщині.

На вулиці розкинулися локації майстер-класів, фотозони та виставки-продажі народних майстрів. Усе, що було представлено, не просто стилізації, а дійсно автентика.

Світлана Прохорчук з Полтави вражала тим, що працювала за ручною прядкою (викупленою і відновленою їх родиною) і могла показати, як звити ниточку із рослинних волокон чи шерсті. Поруч продавалися виготовлені майстринею із власних ниток речі – хустки, шкарпетки, рукавиці, шарфи.

Пряжа, до речі, теж із історією. У своїй роботі жінка послуговувалася собачою шерстю – легким матеріалом з унікальними лікувальними та зігріваючими властивостями. (Його родина Прохорчуків закуповує у собачому притулку, де тваринок правильно доглядають, а завдяки продажеві високоякісного матеріалу для майстринь, можуть ще й купувати вихованцям усе необхідне.) А її чоловік тим часом пропонував гостям заходу трав’яні збори та особливе мило, виготовлене за рецептами, яким понад 100 років.

У іншій локації іграшковий майстер Вадим Суліковський (за фахом він, між іншим, військовий. Іграшки придумав сам або віднайшов ті, якими гралися ще наші пра-прабабусі) виготовляв свій крам і продавав для усіх тих, хто б хотів мати вдома іграшку дійсно унікальну. Виготовлену вручну із природного еко-матеріалу та ще й розписану за сюжетом на ваш смак- орнаментами чи у жанрі народного примітивізму.

А зі сцени лунали давно забуті але віднайдені і виспівані справжніми ентузіастами пісні. Відкрили захід мешканці Солониці, Лубенського району. Їх унікальну манеру виконання знають в усьому світі завдяки відомому мультику «Жив-був пес». До речі відомими «Косив батько, косив я…» вони й завершили свій виступ, а мікрофон передали найменшим учасникам фестивалю – дитячому ансамблеві «Орелі».

Чути, як майстерно виводять народним вокалом пісні дорослі було прекрасно, але достатньо звично. А от почути таке майстерне виконання від малечі було справді дивовижно. Тож звісно захотілося познайомитися з колективом ближче. Мирослава Вертюк – керівниця ансамблю. Колись вона вивчала фольклор, а потім навчала його студентів у Національному університеті ім. Т.Г.Шевченка. Але з часом відчула, що хоче мати контакт із маленькими сердечками, які б закохалися в Україну і в усе українське фактично від колиски. У нашій бесіді молода жінка відкрила мені історію створення колективу.

«Орелі» - це не просто колектив чи гурток, де навчають співати, грати на музичних інструментах чи танцювати. Це цілий унікальний простір українства, який працює при музеї Івана Гончара. Дуже важко стисло описати, чим займаються тут діти. Із стилем навчання та враженнями від нього мене познайомили самі учасники – маленький Іванко, який вразив грою на сопілці та дві Софійки – одні з найстарших у ансамблі (займалися понад десять років).

Кілька коротких фактів. Навчання відбувається природно – танцювати вчаться більше не в викладача, а одне в одного під час зустрічей, співають не лише в класах, а їздять в експедиції Україною, де прямо у бабусь переймають манеру співу, одяг для виступів – скопійований із музейних зразків під контролем етнографів, інструменти опановують без нот, на слух, у піснях і танцях, як то було в предків. Дуже мало є дітей, які потрапляють в цей простір, а потім його кидають. В основному, слідом за старшими братами чи сестрами з родини приходять молодші. Є такі відвідувачі, які стали на заняттях займатися ще до народження, коли мами приводили до музею старших дітей.

Як і завжди, тримається все переважно на ентузіазмі організаторів та підтримці поодиноких меценатів, адже внески батьків не можуть покрити всіх витрат. Однак те, як світяться очі дітей, те, що вони не бояться бути українцями, не стидаються спілкуватися українською в школі, де більшість їх друзів – російськомовні, дає наснагу рухатися далі.

До речі, у центрі дітей не лише навчають, а й дають можливість відпочити. Вони граються у народні ігри, які віднайшли етнографи, розважаються національними іграшками. У такій природній самобутній атмосфері уже в три роки дитина може сміливо виконувати важку сольну пісенну партію, бо вона чула її ще з колиски. Про це з блиском в очах нам розповіла сама Мирослава.

Загалом вражень від фестивалю дуже багато. Хочеться бачити ще і ще. Бо це те, що заховано глибоко в генетичному коді. Те, що збурює кров і змушує битися серце гучніше!

За тим, що називається шароварщиною, колись дуже глибоко заховали справжню українську культуру. Залишили лише те, чим швидко ми перестали пишатися. Але руками людей, які знайшли достатньо мотивації віднаходити втрачене, навчатися цьому заново і навчати цьому дітей та дорослих, ми можемо відновити те, чим дійсно зможемо відрізнитися від усього світу і стати нацією, яка пишається собою. А найбільш приємно, що це відбувається тут, на Хорольщині, а не десь далеко, тож кожен з нас може стати частинкою чогось більшого!

Ірина ТИТАРЕНКО