Трагічні звістки з фронту не дають налюбуватися буйним розквітом весни, насолодитися сонячним чистим небом. Усі яскраві барви затьмарюють горе, сум, відчай і біль гірких втрат. Ці почуття постійно супроводжують українців і вся краса навколишнього світу нині має занадто страшну ціну… У розквіті весни згасають молоді життя у пеклі кровопролитної російсько-української війни. 

Чергова трагічна звістка сколихнула Хорольську громаду. Не встигла висохнути від сліз гіркої втрати площа, де попрощалися із захисником Антоном Бунчуком, як надійшло сповіщення про смерть молодого Героя – Беркути Дмитра Леонідовича.

Жалобна церемонія прощання з полеглим Героєм відбулася 28 квітня на площі національного генія й пророка Тараса Шевченка. Слова співчуття за ще одним втраченим найкращим сином України Дмитром Беркутою висловили: голова Лубенської районної ради Тетяна Качаненко, міський голова Сергій Волошин та начальник 1-го відділу РТЦК та СП, підполковник Дмитро Чернець. Богослужіння за упокій душі убитого солдата провів настоятель Свято-Вознесенського храму села Мусіївка Кременчуцької єпархії УПЦ отець Степан Потюк.

Дмитро Беркута народився 18 грудня 1995 року в селі Шкилі, нині Мусіївського старостинського округу. У 2012 році закінчив 11 класів Мусіївської загальноосвітньої середньої школи. Через 2 роки в Міжрегіональному центрі професійної перепідготовки звільнених у запас військовослужбовців здобув професію тракториста-машиніста сільськогосподарського виробництва та водія автотранспортних засобів. У 2014 році був призваний на військову строкову службу, пройшов навчання і здобув військово-облікову професію у навчальному центрі «Десна» імені князя Ярослава Мудрого на Чернігівщині.

Після демобілізації працював майстром холодильних установок у СТОВ «Мусіївське». Дмитро мав золоті руки, був надійною опорою для великої родини – батьків, двох сестер, люблячої дружини і двох маленьких донечок. Кохання свого життя і майбутню дружину Сніжану Олександрівну запримітив ще в шкільні роки. Вродлива дівчина з сусіднього села Хильківка давно запала в його душу і полонила серце. Деякий час пара прожила в цивільному шлюбі, а 10 липня 2021 року молоді люди офіційно вклали шлюб і стали на весільний рушник. У сімейному гніздечку виховували й ростили любих доньок – шестирічну Поліну і Олю, якій виповнився лише рік від народження.

Коли прийшла велика біда в Україну, 24 лютого 2022 року Дмитро Леонідович був призваним по мобілізації на військову службу першим відділом Лубенського РТЦК та СП. Майже рік, до 11 лютого 2023 року, служив у роті охорони, а потім був прикомандирований на службу до військової частини А4020. До останнього подиху старший солдат залишався вірним військовій присязі та гідно боронив Батьківщину від російської навали на посаді гранатометника 3-го відділення, 1-го взводу, 3-ої стрілецької роти, 32-го батальйону, 81-ої окремої аеромобільної бригади – військового з'єднання у складі Десантно-штурмових військ Збройних Сил України.

Останній раз дружина Сніжана чула голос свого коханого 7 березня. Він попередив її, що разом з побратимами передислоковується на нову бойову позицію. Пообіцяв зателефонувати, але не зміг. Важка ворожа артилерія обірвала життя молодого солдата поблизу села Діброва у Кремінській міській громаді Сєвєродонецького району Луганської області. А далі дружина пройшла сім кіл пекла у пошуках зниклого безвісти з 11 березня свого чоловіка і батька малолітніх дітей. Майже 50 днів невідомості й відчайдушних пошуків у соціальних мережах, звернень із закликом дізнатися про долю Дмитра до міжнародної гуманітарної організації ООН, товариства Червоного Хреста, бюро Центрального агентства Міжнародного Комітету Червоного Хреста з розшуку для міжнародного збройного конфлікту в Україні. Усі пошуки й остання надія знайти Дмитра живим обірвав один дзвінок. 24 квітня, у поминальний понеділок на Радоницю, Сніжані зателефонували з Бориспільського моргу і повідомили, що тіло її загиблого чоловіка повернуто по обміну і потрібно провести впізнання. Невідомо скільки сили волі треба мати, щоб пережити процедуру впізнання коханої людини. На долю Сніжани випала така страшна моторошна місія і вона на все життя запам’ятає тіло під №201, яке ніколи вже не воскресити. Вбивці мають понести жорстоке покарання за загублене молоде життя і зламані долі осиротілих дітей, згорьованих батьків і рідних.

Розділяємо біль гіркої втрати й сумуємо разом з молодою вдовою, дружиною Дмитра Леонідовича – Сніжаною Олександрівною Беркутою, батьками – Ніною Андріївною та Леонідом Дмитровичем Беркутами, тестями – Тетяною Юріївною та Русланом Віталійовичем Мусієнками, сестрами – Тетяною Леонідівною, Ангеліною Леонідівною, братом – Євгеном Леонідовичем, доньками – Поліною та Олічкою, бабусею – Марією Григорівною Кириленко.   

Автор: Ірина ГРИГОРАШ