Довгожителька нашого міста Михновець Ганна Андріївна днями відмітила 94 роки з Дня свого народження. Міська рада запровадила нову добру традицію вітати мешканців міста з Днем народження, яким виповнилося 90 років і більше. Тому 31 січня 2017 р. до іменинниці завітали з подарунком і вітаннями заступник міського голови з питань діяльності виконавчих органів ради Яна Карманська та голова Громадської ради ветеранів при виконавчому комітеті Хорольської міської ради Галина Козлова.
Ганна Андріївна радісно зустріла гостей і повідала цікаву і довгу історію свого життя, поринувши у спогади далеких років молодості, коли довелося пройти через складні випробування долі. Народилася в простій робітничій сім’ї. В 1942 році, коли їй виповнилося 19 років, нацисти вивезли разом з багатьма співвітчизниками в гітлерівську Німеччину на примусові роботи. Розповіла про умови роботи українських остарбайтерів, однак не нарікала на те, що було складно, бо ще з тих часів виробилося непохитне загартування сили волі і духу. Показала навіть фото, які зберегла як величезну особисту цінність до сьогоднішніх часів. Показала на фото свою подругу Антоніну Іванову з Москви, з якою разом переживали складні часи роботи у неволі Третього рейху. Свою трудову діяльність по поверненню на батьківщину розпочала агрономом на Чернігівщині. А потім все життя трудилася в Хоролі касиром автостанції ДРП-5. Має двох дітей – доньку і сина, двох внуків. Чоловік трагічно загинув.
Ця маленька спритна бабуся у свої 94 роки продекламувала на одному дусі вірш Тараса Шевченка «Причинна» (1837р.):
Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.
І блідний місяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синім морі
То виринав, то потопав.
Ще треті півні не співали,
Ніхто нігде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались,
Та ясен раз у раз скрипів.
В таку добу під горою,
Біля того гаю,
Що чорніє над водою,
Щось біле блукає.
Може, вийшла русалонька
Матері шукати,
А може, жде козаченька,
Щоб залоскотати.
Не русалонька блукає:
То дівчина ходить,
Й сама не зна (бо причинна),
Що такеє робить.
Так ворожка поробила,
Щоб менше скучала,
Щоб, бач, ходя опівночі,
Спала й виглядала
Козаченька молодого,
Що торік покинув.
Обіщався вернутися,
Та, мабуть, і згинув!
Не китайкою покрились
Козацькії очі,
Не вимили біле личко
Слізоньки дівочі:
Орел вийняв карі очі
На чужому полі,
Біле тіло вовки з’їли –
Така його доля.
Дарма щоніч дівчинонька
Його виглядає.
Не вернеться чорнобривий
Та й не привітає,
Не розплете довгу косу,
Хустку не зав'яже,
Не на ліжко, в домовину
Сиротою ляже!
Така її доля… О Боже мій милий!
За що ж ти караєш її, молоду?
За те, що так щиро вона полюбила
Козацькії очі?.. Прости сироту!
Кого ж їй любити? Ні батька, ні неньки,
Одна, як та пташка в далекім краю.
Пошли ж ти їй долю – вона молоденька,
Бо люде чужії її засміють.
Чи винна ж голубка, що голуба любить?
Чи винен той голуб, що сокіл убив?
Сумує, воркує, білим світом нудить,
Літає, шукає, дума – заблудив.
Щаслива голубка: високо літає,
Полине до Бога – милого питать.
Кого ж сиротина, кого запитає,
І хто їй розкаже, і хто теє знає,
Де милий ночує: чи в темному гаю,
Чи в бистрім Дунаю коня напова,
Чи, може, з другою, другую кохає,
Її, чорнобриву, уже забува?
Якби-то далися орлинії крила,
За синім би морем милого знайшла;
Живого б любила, другу б задушила,
А до неживого у яму б лягла.
Не так серце любить, щоб з ким поділиться,
Не так воно хоче, як Бог нам дає:
Воно жить не хоче, не хоче журиться.
«Журись», – каже думка, жалю завдає.
О Боже мій милий! така твоя воля,
Таке її щастя, така її доля!
Вітаємо довгожительку Хорола з Днем народження і бажаємо зустріти ще не одну свою весну. Міцного здоров’я, оптимізму, щасливих митей життя, миру, злагоди й добра!
