Є люди, чиє життя не було легким, але попри всі випробування вони зберігали доброту, людяність, щирість і здатність любити. Їхня життєва дорога нерідко позначена болем утрат, невимовними переживаннями та важкими випробуваннями, однак навіть у найтемніші часи вони знаходять у собі сили жити заради рідних, допомагати іншим і залишати по собі світлий слід. Саме такою була Ольга Дмитрівна Манженко – жінка з великим материнським серцем, непростою долею та незламною душею, яка до останнього подиху несла крізь життя свою доброту.
7 березня 1952 року в місті Дніпрі (тодішньому Дніпропетровську) у простій сільській родині народилася Ольга Дмитрівна. Ще в ранньому дитинстві разом із батьками вона переїхала на постійне проживання до мальовничого села Вишняки, що стало для неї рідним і близьким на все життя. Тут минали її дитячі та юнацькі роки, формувався характер, загартовувалася працьовитість і любов до рідного краю.
Після закінчення восьми класів Вишняківської школи продовжила навчання у Хорольській загальноосвітній школі №3, де здобула повну середню освіту. Згодом у Лубнах закінчила курси за кваліфікацією «Облік і аудит», обравши фах, якому присвятила значну частину свого трудового життя.
Рано створила власну сім’ю, вийшовши заміж за Григорія Миколайовича Манженка. Разом ростили дітей – доньку Людмилу та сина Ярослава. Ольга Дмитрівна була відповідальною, сумлінною і працьовитою людиною. Усе своє трудове життя присвятила роботі обліковця на тракторній бригаді колишнього сільськогосподарського підприємства «Ленінський шлях». Її праця вимагала точності, уважності, дисципліни та відповідальності, а сама вона завжди сумлінно виконувала покладені на неї обов’язки.
Та життєва доля не була до Ольги Дмитрівни прихильною. Одним із найтяжчих ударів стала трагічна втрата молодої доньки Людмили. Згодом довелося пережити й смерть першого чоловіка. Кожна така втрата залишала глибокий слід у материнському серці, але не позбавляла її сили любити, піклуватися і дарувати тепло тим, хто цього найбільше потребував. Згодом Ольга Дмитрівна вдруге вийшла заміж за Миколу Івановича Рябого. Разом вони взяли на себе особливу відповідальність – виховання онучки Світлани Валентинівни Кулик, яка рано залишилася без материнської опіки та не мала належної батьківської підтримки. Для дівчинки бабуся й дідусь стали не просто рідними людьми, а справжньою родиною, опорою і захистом, замінивши їй батьків.
У їхній любові, турботі та самовідданості Світланка знайшла те родинне тепло, якого так потребувала. Ольга Дмитрівна та Микола Іванович дали їй можливість здобути вищу педагогічну освіту, допомогли стати на життєвий шлях, створити власну сім’ю, вийти заміж. Вони дочекалися правнука Олега, який нині навчається у третьому класі Вишняківської загальноосвітньої школи. У ньому продовжувалося їхнє родинне життя, а кожен його успіх і кожен новий день ставали для прабабусі особливою радістю.
Та найбільшого болю материнському серцю завдала ще одна непоправна втрата – загибель на війні рідного сина Ярослава. 12 грудня 2024 року в населеному пункті Погребки Суджанського району Курської області, на ворожій землі, загинув уродженець села Вишняки Ярослав Григорович Манженко. Молодший сержант, стрілець-номер обслуги 95-ї окремої десантно-штурмової Поліської бригади, поліг унаслідок стрілецького бою, до останнього подиху залишаючись вірним військовій присязі, Україні та її народові. За виняткову мужність і самопожертву, виявлені в боях за свободу й незалежність України, Указом Президента України від 29 січня 2025 року №60 молодшого сержанта Ярослава Григоровича Манженка посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня. 01 травня 2025 року в приміщенні Хорольської міської ради відбулася урочиста церемонія вручення високої державної нагороди матері полеглого Захисника.
У руки матері передали орден за мужність її сина – найдорожчу відзнаку, сповнену гордості за його подвиг і невимовного болю від непоправної втрати. Для Ольги Дмитрівни ця нагорода була не лише визнанням героїзму Ярослава, а й свідченням того, що його жертовний подвиг назавжди залишиться в історії України та пам’яті вдячних поколінь. Материнське серце пишалося сином-Героєм, але жодна нагорода не могла втамувати тугу за рідною дитиною.
Навіть у поважному віці, після виходу на заслужений відпочинок, Ольга Дмитрівна не замкнулася у родинних турботах. Вона залишалася активною, небайдужою та суспільно відповідальною людиною. З 2007 року очолювала первинну ветеранську організацію Вишняківського старостинського округу, віддаючи частину свого часу та душевного тепла громадській діяльності, спілкуванню з людьми старшого покоління, відстоюванню їхніх інтересів і підтримці добрих громадських ініціатив.
Була серед тих, хто не стоїть осторонь важливих подій у житті громади, хто вміє не лише співчувати, а й діяти. Під егідою відокремленого підрозділу «Організація ветеранів України в Хорольській міській територіальній громаді» долучалася до благодійної діяльності, сприяла збору коштів на придбання FPV-дронів для українських Захисників, які тримають оборону на східних рубежах фронту. Навіть переживши особисту трагедію – втрату сина на війні, вона знаходила в собі сили підтримувати тих, хто продовжує боротьбу за Україну. У цьому проявлялися її громадянська позиція, патріотизм і глибоке розуміння ціни свободи.
Життя Ольги Дмитрівни було сповнене випробувань, які могли зламати будь-кого. Втрата доньки, смерть першого чоловіка, загибель єдиного сина на фронті – це рани, які неможливо загоїти словами. Материнське серце, що стільки пережило, роками боролося ще й із тяжкою онкологічною хворобою. Вона мужньо протистояла недузі, терпіла біль, боролася за кожен день життя, залишаючись насамперед матір’ю, бабусею, прабабусею, людиною, яка була потрібна своїм рідним.
Останні місяці стали особливо важкими. Хвороба поступово забирала фізичні сили, прикувавши Ольгу Дмитрівну до ліжка. Та навіть у найтяжчі хвилини її життя не втрачало своєї головної сутності – любові до рідних, відданості родині та внутрішньої гідності. Після тривалої боротьби з недугою її земний шлях завершився у лікарні, в ніч на 16 листопада 2026 року.
Відійшла у вічність жінка, яка зазнала надто багато болю, але не втратила здатності творити добро. Жінка, яка виховала справжнього Воїна, чиє ім’я навіки вписане в літопис мужності українського народу. Жінка, яка стала для осиротілої онучки матір’ю, подарувала їй родинний затишок, освіту, життєву опору та можливість побудувати власне щастя. Жінка, яка дочекалася правнука і залишила йому у спадок найцінніше – любов, родинні цінності та приклад людяності. Її життя було непростим, але гідним. Її доля – трагічною, але сповненою великої любові. Її добрі справи, щирість, небайдужість і відданість людям назавжди залишаться у спогадах тих, хто мав щастя знати її, працювати поруч, спілкуватися та відчувати тепло її серця.
Хорольська міська рада, ветеранська організація та жителі Хорольської громади сумують з приводу непоправної втрати й висловлюють щирі співчуття рідним і близьким покійної. У скорботі схиляємо голови перед пам’яттю Ольги Дмитрівни Манженко. Нехай світлий спомин про неї стане тихою розрадою для тих, хто любив, шанував і цінував цю добру, мужню та самовіддану жінку.
Вічна пам’ять і Царство Небесне Ользі Дмитрівні! Світла пам’ять матері Героя України – жінці, чиє велике золоте серце зупинилося, але доброта якої продовжуватиме жити в людських серцях.



border="0">
border="0">
border="0">