Український вимір нацистських концтаборів: 76-та річниця визволення

2021-04-11

Із року в рік, 11 квітня, у міжнародних масштабах відзначається Міжнародний день визволення в’язнів нацистських концтаборів. Зі скорботою та молитвою на вустах цю пам’ятну дату прийнято відзначати на честь подій Другої світової війни, коли жертвами жахливих нечуваних злочинів Третього Рейху стали мільйони людей різних країн світу. Основною подією, якій присвячене відзначення цього знакового дня, був початок масових інтернаціональних повстань в’язнів проти нацистів.

Рівно 76 років тому перше повстання організували в’язні найбільшого нацистського концтабору в Німеччині – Бухенвальду, що в перекладі з німецької мови означає «буковий ліс». Збройне повстання вцілілих на фабриці смерті в’язнів, обезсилених, обезкровлених, вимучених голодом, холодом, тортурами, небезпечними для здоров’я медико-біологічними дослідами, нелюдським ставленням і нестерпними умовами перебування, спалахнуло 11 квітня 1945 року. Поштовхом до повстання нескорених стала приголомшлива новина.

Друга світова війна наближалася до завершення і через болісне сприйняття гітлерівцями своєї поразки, німецьке командування на чолі з рейхканцлером Німеччини Адольфом Гітлером прийняло фатальне для в’язнів концтаборів рішення – повне знищення. «Третя імперія» доживала останні місяці, тому лють і агресія все більше наростали. В’язнів усіх таборів смерті від тотальної ліквідації врятувала мобілізація їх власних сил і єднання. Для тих полонених, кому судилося дожити до моменту визволення, це був останній шанс. О третій годині ночі поневолені Бухенвальду почули по радіо заклик до повстання: «Вставайте, час настав!». На підмогу прийшла Радянська Армія із союзними американськими та іншими військами. Поневолені таки вибороли своє право на життя і дали приклад в’язням інших таборів смерті. Врятувалося у ньому близько ста тисяч в’язнів, а згодом визвольну хвилю підхопили концтабори, ґетто, тюрми, табори для військовополонених, яких у роки Другої світової війни було створено німецькими катами близько 14 тисяч. Визвольна боротьба, як ланцюгова реакція, стала по суті потужною рушійною силою для довгоочікуваного визволення і охопила 18 країн світу. У світовій історії Бухенвальд так і залишився символом німецького правління і нагадуванням про цинічні злочини німецької каральної машини, які назавжди закарбувалися в людській пам’яті та стали чорними сторінками трагедій в історії людства.

Визволення в’язнів концтаборів стала знаковою подією і в історії Хорола. Ця щемна тема має особливо трагічне забарвлення через величезні масштаби людських втрат за колючим дротом концтаборів. У роки Другої світової війни на території міста були розміщені місця утримання радянських військовополонених – Дулаг №135 і горезвісний Дулаг №160, більш відомий як «Хорольська яма». Цей табір для полонених під відкритим небом існував без п’яти днів два роки – із 20 вересня 1941 року до 15 вересня 1943 року. За цей період він став справжньою фабрикою смерті, скоротивши у жорстокий спосіб життя багатьох людей. Кількість жертв «Хорольської ями» за різними даними різниться. Так за німецькою статистикою тут загинуло 37650 військовополонених, а за радянською – 53317. Пізніше з’являлися науково-дослідні роботи багатьох істориків, і в кожного автора кількість загиблих сягала від 91 до 102 тис. осіб. Достеменно точна кількість на сьогодні невідома. Це була одна з найстрашніших фабрик смерті на ряду з такими відомими осередками жахів, як: Аушвіц-Біркенау біля міста Освенцима (Польща), Дахау (Німеччина), Заксенгаузен (Німеччина), Бухенвальд (Німеччина), Гузен (Австрія), Гросс-Розен (Польща), Дора-Міттельбау (Німеччина), Маутхаузен (Австрія), Штуттгоф (Польща), Майданек (Польща), Шталаг №328 (Львівське ґетто), Янівський концтабір (Львів), Сирецький (Київ) та іншими.

Рішення апарату терору Третього Рейху про створення концентраційних таборів на території Хорола було ще в березні 1941 року. За кілька днів до окупації міста нацистські літаки-розвідники зробили фотографування місцевості. Із висоти була помічена велика яма-кар’єр довжиною 132 м, шириною до 90 м і глибиною до 7 м., звідки добувалася глина для випікання цегли на заводі поблизу. Це місце вони визначили ідеальним для спорудження табору, який спочатку планувався як транзитний чи то пересильний. На залізничну станцію Хорола було доставлено два вагони з колючим дротом для огородження концтабору. Ніхто не думав і не гадав яке призначення матиме такий будівельний матеріал. 13 вересня 1941 року місто та район були окуповані нацистами, а вже за тиждень – збудовано Дулаг №160. Як свідчать документи і спогади очевидців, кривавий слід до «Хорольської ями» тягнувся із Золотоноші, Оржиці, Пирятина, Лубен, Чорнух, Сенчі, Лохвиці, Миргорода та інших населених пунктів. Спочатку гітлерівці поміщали сюди бійців Червоної Армії, яких взяли у полон після оточення в так званому «київському котлі» у районі Лубен-Лохвиці, а згодом – і населення єврейської національності.

Влада над усім табором перебувала в руках коменданта, як правило, – офіцера в званні не нижче майора. Охороняли табори військовополонених охоронні батальйони, переважно із солдатів похилого віку або фронтовиків, які доліковувалися після поранень та хвороб. Комендантом табору Дулаг №160 був капітан (гауптман) Зінгер з підпільною кличкою «Боров», а його помічником – унтер-офіцер Міллер. Всіляко сприяли їм військовий комендант м. Хорол майор доктор Леппле та начальник гестапо майор Карл Дитман.

Штабу начальника таборів, який розташовувався у м. Кременчук, були підпорядковані 213 охоронних дивізій, у тому числі в Хоролі – Шталаг №135 і Дулаг №160. На початку жовтня 1941 року табір для військовополонених “Дулаг-160” був переповнений настільки, що нацистське командування наказало перевести частину полонених до інших міст, у тому числі й до Кременчука.

Колишній в’язень табору Павло Васильович Литвинов згадував: «У таборі було 4 загони, відділених один від одного дротяною загорожею. На кожному кутку стояли вишки з кулеметами і вартовими». В одному із загонів було організовано роздачу їжі, яка складалася із баланди, звареної з неочищеної картоплі чи лушпиння, буряків, проса, різних відходів. Спочатку таку їжу видавали двічі на добу – вранці й увечері, а потім – один-єдиний раз у 3-4 дні. Хліба майже не видавали, лише зрідка – одну хлібину на кілька сотень чоловік. Більшість військовополонених посуду не мали, тому «пайок» отримували в пілотки, поли шинелі чи гімнастерки, а то й просто – у пригорщі. Іноді наглядачі жбурляли в натовп в’язнів мерзлі буряки чи картоплю. Люди масово помирали від виснаження голодом, зневоднення й хвороб. Усередині кар’єру був відкритий туалет – яма і дві дошки. Сморід розносився по всьому табору. Тут же був лише один колодязь, із якого можна було дістати води за допомогою зв’язки ременів, якщо ще знаходився у когось казанок. До колодязя було важко дістатися, особливо пораненим і кволим, тому води діставалося по кілька ковтків на кілька днів.

Вартові табору ретельно пильнували, щоб ніхто із в’язнів не втік. Вночі кордони «Хорольської ями» – береги кар’єру, освітлювалися фарами німецьких автомобілів. Якщо хтось спробував підійти до дротяної загорожі – фашисти відкривали вогонь. Розстріляних стягали в одну купу, а потім вивозили й скидали у братські могили.

Поряд із долиною смерті знаходилася Гофманська піч для випалення цегли, а також кілька навісів з очерету, де колись сушилася цегла-сирець. Переночувати не під відкритим небом, а під навісом щастило не всім, а якщо і вдавалося, то спали сидячи, щільно притискаючись один до одного. Найкращим нічлігом для невільників була недіюча Гофманська піч. Вони ховалися в топкову камеру печі й закладали вхід, щоб було тепліше.

Такі нелюдські умови утримання в’язнів призвели до того, що їм таки урвався терпець. Наприкінці листопада 1941 року багатотисячний натовп прорвав огорожу з колючого дроту, намагаючись дістатися до сушарок, як до місця свого порятунку. Чимало полонених загинуло через відкритий із сторожових веж кулеметно-автоматний вогонь та розриви ручних осколкових гранат. Нещасних у гущі шматували натравлені вівчарки. Уцілілі все-таки дісталися до навісів з очерету, але не всім це вдалося.

Тисячі ослаблених, поранених, кволих і хворих на туберкульоз, пневмонію, криваву дизентерію так і залишилися у глиняному котловані «Хорольської ями», але уже навічно…

Поблизу цегельного заводу в 1943 році виявлено два рови: один – глибиною 3 м і протяжністю 100-110 м, – до краї заповнені трупами розстріляних. Друга яма, такої ж глибини і довжиною 50 м, – до половини заповнена тілами замордованих полонених. При розкопках і обстеженні трупів на черепах виявлені проломи металевими предметами. Фашистські кати відрубували військовополоненим ноги, вивертали руки…

Одним із відділків «Хорольської ями» був табір, який розташовувався за елеватором, на залізничній станції. Для його будівництва в’язням доводилося носити цеглу та каміння, долаючи 4 км в одну сторону. У сильні морози знесилені й замерзлі чоловіки падали на півдорозі, а конвоїри добивали їх. Колишній будинок райвиконкому або довоєнне приміщення Хорольської земської повітової управи – Народного дому, був перетворений у табірний лазарет. Тут робили над нещасними страхітливі медико-біологічні експерименти: видаляли окремі органи, прищеплювали різні хвороби тощо. Звідти вже ніхто не повертався живим, помираючи в страшних муках. Німецький лікар Фрюхте відбирав фізично сильніших військовополонених, на яких проводив свої звірячі досліди. За свої злочини німецькі горе-лікарі відповіли у Нюрнберзі, перед Міжнародним військовим трибуналом, який складався із суддівської колегії чотирьох держав: СРСР, США, Великої Британії і Франції.

Окрім Дулагу №160 на території Хорола діяв ще один концентраційний табір – Дулаг №135. У травні 1942 року на території, де у 1982 році зведено приміщення сучасної гімназії, в’язнями Дулагу №160 було збудовано криті дощові бараки. Дулаг №135 було перетворено на Шталаг №339, а з вересня 1943 року – на Шталаг №319. Під час звільнення дерев’яні конструкції бараків нацисти повністю спалили, як і приміщення комендатури (приміщення колишнього будинку піонерів) та канцелярії табору (приміщення колишньої позавідомчої охорони).

Усього на території Хорола відомо шість братських могил, у яких покоїться прах жертв нацизму – десятків тисяч військовополонених, мирних жителів єврейської національності, уродженців Хорола, сіл району та населених пунктів із різних куточків Радянського Союзу.

Дуже детально про «Хорольську яму» описано у однойменній книзі Євгеном Степановичем Кобитєвим. Він був в’язнем під номером 10840 і став очевидцем кривавих подій. Перебуваючи два роки у таборі, з молодої людини він перетворився на сивого, згорбленого, змученого, виснаженого чоловіка старшого за свої роки. У таборі талановитий художник і письменник із Алтаю потайки на клаптях паперу робив ескізи-замальовки. У 1959 році графічні малюнки стали основою для створення двох серій картин – «До останнього подиху» та «Люди, будьте пильні!». Дуже вдало, із неприхованим сарказмом Євгену Степановичу вдавалися карикатури. Один із найяскравіших прикладів – портрет коменданта «Хорольської ями» – капітана Зінгера. Він був кремезної статури і мав звичку «хрюкати», за що й отримав підпільне прізвисько «боров», що в галузі тваринництва означає хряк або кабан. До нашого часу збереглася і карикатура помічника коменданта – унтер-офіцера Міллера, якого в’язні нарекли «паспортистом» через здатність безпомилкового з першого погляду визначати приналежність до єврейської національності.

Хорольці мали нагоду побачити персональну виставку картин Кобитєва Є.С. не лише на каналах радянського телебачення, а й на власні очі. 25 грудня 1964 року було організовано експозицію із 40 картин у вестибюлі Хорольського районного будинку культури. Для демонстрації хорольцям персональної виставки прибув і сам художник, який дивом вирвався із пекла «Хорольської ями» і залишив нам у спадок свої малюнки вугільним олівцем. Незабутні епізоди в його замальовках стали наочним доказом нечуваних злочинів і свавілля гітлерівської Німеччини на окупованій території.

Як бути в’язнем Дулагу №160 на власній шкірі відчув і художник із міста Кременчука Рєзніченко Абрам Ісакович, якому пощастило вирватися із тієї жахливої «зони мерців» завдяки своєму рятівнику – лохвицькому старості. Ним написана відома картина «Хорльська яма» з відтворенням подій 1941 року, яка згодом була представлена на Нюрнбергському судовому процесі головних військових злочинців. За ескізом цієї картини у Хорольському районному краєзнавчому музеї київськими художниками Колочком В.В. і Островським М.І. виготовлену діораму «Хорольська яма». Експозицію влаштовано наскільки реалістично з повним ефектом присутності, що в пам’яті закарбовуються моторошні епізоди того часу й залишаються незгладимі враження. Ця діорама є історичною реліквією з акцентом на її інформативно-пізнавальні, антропологічні та аксіологічні властивості, вдалим втіленням наукової концепції у загальному контексті Другої світової війни.

Про «Хорольську яму» писав і галицький письменник Дмитро Бедзик. Цитата із його книги: «Щоб не киснути в калюжах, кожен намагався знайти сухий горбик днища. Вночі пробували лягати, тулилися один до одного, але вогка холодна земля відбирала в людей рештки тепла… Тіло промерзало наскрізь, і лише під ранок падали безсилі й засинали тяжким вічним сном. Щодня вивозили із табору десятки трупів полонених за місто і скидали в протитанкові рови, засипаючи їх снігом. Не дарма про Хорольський табір люди говорили: «Пішов Микола до Хорола», тобто нацисти відправили на той світ».

Людські останки ще й досі знаходяться в глинищі ями-кар’єру, яка стала моторошним нагадуванням нашому й наступним поколінням про криваві наслідки Другої світової війни. Принагідно до Міжнародного дня визволення в’язнів нацистських концтаборів та до Дня перемоги за кошти Хорольської міської ради та за сприяння Ради з питань розвитку туризму та збереження історичних пам'яток при виконавчому комітеті міської ради замовлено й виготовлено два інформаційні щити. Тематика одного з них – «Братська могила радянських військовополонених», а другого – «Хорольська яма – Дулаг №160». Незабаром вони будуть встановлені на відповідних місцях масових захоронень жертв нацизму по вулицях Небесної Сотні (навпроти гімназії) та Петро-Павлівській біля пам’ятного знаку «Скорбота» («Три жінки») на прилеглій території колишнього концтабору.

Кількість людських жертв «Хорольської ями» та всіх нацистських концтаборів, справжнього геноциду проти єврейського та слов’янського народів по всьому світу, справді вражає. Тож давайте у День визволення в’язнів нацистських концтаборів згадаємо тих, кому тоді пощастило врятуватися і тих, які навічно залишилися за огородженням колючого дроту, були спалені у полум’ї крематоріїв, задушені у газових камерах або залишилися безіменними в сирій землі братських могил.

Вічна пам'ять в’язням нацистських концтаборів. Не дай Боже, щоб щось подібне колись повторилося…

Автор: Ірина ГРИГОРАШ (з використанням фотоекспозицій Національного музею історії України у Другій світовій війні м. Київ, матеріалів Хорольського районного краєзнавчого музею, Козлова В.А., Колова А.В., Кобитєва Є.С., Бедзика Д.І. та інтернет-ресурсів).