Знову чорним крилом скорботи огорнулася Хорольська громада. Знову війна принесла невимовний біль і непоправну втрату. Сонячні літні дні відступили перед важкими сминцевими хмарами, ніби сама небесна височінь оплакує Героїв, які відлітають у засвіти. Захищаючи Україну та право нашого народу жити на своїй землі, відійшов у вічність мужній Воїн, бойовий медик 2 мінометної батареї мотопіхотного батальйону 153 окремої механізованої бригади Збройних Сил України, молодший сержант Лисюк Антон Юрійович – людина великого серця, незламної волі та відданості Батьківщині.

Прощання з Воїном-титаном відбулося в його рідному селі Бовбавці – біля батьківської хати та на сільському кладовищі, серед степів і ланів, що потопають у літній зелені. Кожне село Вишняківського старостату на шляху до місця вічного спочинку зустрічало полеглого Героя навколішки. Живий коридор шани й скорботи простягнувся вздовж дороги, якою востаннє повертався до рідної землі бойовий медик Антон із позивним «Полтава». Люди встеляли його останній земний шлях розкішним цвітом живих півоній, віддаючи належну шану Воїну, який поклав на вівтар свободи України найдорожче – власне життя.

Заупокійне богослужіння та чин поховання на бовбасівському кладовищі звершив представник духовенства Полтавської єпархії Православної Церкви України, священнослужитель Петро-Павлівського храму м.Хорол та Свято-Вознесенського храму в с.Клепачі, митрофорний протоієрей благочинний – отець Іван Сушінець. Під тихий шепіт молитви й тремтіння скорботних сердець, громада схилила голови перед світлою пам’яттю свого Захисника Антона.

Під час церемонії прощання до громади звернулася староста Яна Карманська та бойові побратими зі 153-ої окремої механізованої бригади, мотопіхотного батальйону спецпідрозділу «Козацький шлях» з позивними Граніца, Хайфай, Вовк і Характерник. У словах Воїнів, загартованих полум’ям найжорстокіших боїв, просякнутих димом війни та запахом пороху, звучав безмежний біль втрати і безмірна повага до свого побратима. Усі як один називали «Полтаву» відчайдушним Воїном, людиною великого серця і незламної волі. Для них він був не лише другом і братом по зброї, а й справжнім талісманом незборимості, символом стійкості та бойового духу підрозділу. За посадою – бойовий медик, за покликанням – справжній Воїн-захисник. Рятуючи життя побратимів, він неодноразово сам ставав до бою, брав до рук зброю і нищив ворога, який прийшов на українську землю сіяти смерть і руйнування.

Як розповів командир спецпідрозділу, 7 травня, вже отримавши поранення, Антон не залишив позицію. До останньої миті він самотужки стримував наступ противника, чекаючи прикриття та евакуацію. Один протистояв цілій групі з дванадцяти окупантів. У тому нерівному двобої проявилася вся сила його характеру, його безмежна мужність і вірність військовій присязі. Він стояв до кінця, як справжній син України, як лицар нескореної нації, який обрав честь замість страху, обов’язок замість відступу і безсмертя замість забуття.

Антон Юрійович народився 6 липня 1985 року в селі Штомпелівка. Усе його життя було нерозривно пов’язане із селом Бовбасівка Вишняківського старостинського округу, де він виріс, здобув освіту, працював і створював свою родину. Тут формувався його характер – працьовитий, чесний, відповідальний і щирий.

Найбільшим багатством для Антона була його родина. Він був люблячим сином для своїх батьків – Юрія Михайловича та Надії Андріївни Лисюків, турботливим братом для сестер Олесі та Елізи, добрим дядьком для племінників Даніїла, Артема і Захара, якими щиро пишався та радів їхнім успіхам. У грудні 2010 року одружився на Герді Руслані Вікторівні, але спільне життя не склалося. Разом із цивільною дружиною Вікторією Франківною Конет він виховував синів Артура (2014 р.н) та Микиту (2019 р.н.) а також доньку Анну (2016 р.н.). У січні 2026 року доля подарувала йому новий етап сімейного життя – він офіційно одружився з Анастасією Лисюк, разом із якою виховував маленьку донечку Алісу, огортаючи її любов’ю, турботою та батьківським теплом.

У мирному житті Антон ніколи не цурався важкої праці. Працював у сільськогосподарських підприємствах різноробочим: з листопада 2000 року – в ТзОВ агрофірма «Ольвія», а з 2004 року – в СВК «Бовбасівське». Згодом майже пʼять років трудився монтером колії у ДП Управління механізації і транспорту ВАТ «Одестрансбуд». Сумлінний трудівник, він завжди чесно виконував свою справу, заслуживши повагу керівників, колег і односельців.

Коли над Україною нависла смертельна загроза, Антон Юрійович без вагань став до лав захисників держави. 21 вересня 2024 року був мобілізований по загальній мобілізації першим відділом Лубенського РТЦК та СП до Збройних Сил України. Уже під час навчання командування побачило в ньому справжнього лідера – відповідального, рішучого, врівноваженого, здатного діяти впевнено навіть у найскладніших обставинах. Герой Антон Юрійович проходив військову службу в складі 153-ї окремої механізованої бригади. Отримавши звання молодшого сержанта, став бойовим медиком – тим, хто на передовій щодня бореться за життя інших. У листопаді 2024 року проходив військовий вишкіл за стандартами НАТО у Німеччині, а згодом був переведений до спецпідрозділу «Козацький шлях», де виконував бойові завдання на Херсонському напрямку. Для багатьох він став справжнім янголом-охоронцем, який рятує з самого пекла. Під шквальним ворожим вогнем, ризикуючи власним життям, він рятував поранених, підтримував товаришів, допомагав вистояти там, де, здавалося, уже не залишалося надії. Його мужність вимірювалася не словами, а врятованими життями не одного бійця української армії. У колекції його бойових нагород залишилися для нащадків нагороди: нагрудний знак «Ветеран війни» та  почесна відзнака «153 ОМБр». У засвіти Антон поніс із собою найдорожчі нагороди – іменні значки від бойових побратимів, освячені фронтовою дружбою, взаємною довірою та спільно пережитими випробуваннями. Покладені до домовини як останній дарунок, вони стали мовчазним свідченням безмежної шани, вдячності та братерської любові до незламного Воїна.

Наприкінці лютого 2026 року Антон Юрійович продовжив службу на Запорізькому напрямку поблизу Гуляйполя. 7 травня цього року отримав важке бойове поранення – травму важкого ступеня у вигляді вогнепального багатоуламкового перелому плечової кістки та передпліччя. Майже місяць він боровся за життя в Черкаській обласній лікарні, демонструючи ту саму незламність, яку не раз проявляв на полі бою. Лікарі робили все можливе, рідні молилися, побратими чекали на диво. Але, на жаль, 5 червня 2026 року життєва свічка Героя передчасно згасла. Молодший сержант Лисюк Антон Юрійович помер раптово, тихо, уві сні – після тяжких поранень, отриманих під час захисту України.

Хорольська громада в жалобі за Героєм, якого не стало поруч, але нетлінна памʼять житиме віками. Щирі та глибокі співчуття його мамі – Надії Андріївні Лисюк, батькові – Юрію Михайловичу Лисюку, дружині – Анастасії Лисюк, дітям – Артуру, Микиті, Анні та Алісі, сестрам – Олесі та Елізі, племінникам – Даніїлу, Артему і Захару, рідним, близьким, односельцям, колегам та бойовим побратимам.

Війна забрала життя ще одного вірного сина української землі. Та вона безсила забрати пам’ять про нього. Ім’я Антона Лисюка назавжди буде вписане в літопис мужності та жертовності українського народу. Його подвиг житиме у врятованих ним життях, у вдячності побратимів, у пам’яті земляків, у серцях дітей та всіх, хто його знав і любив. Схиляємо голови у глибокій скорботі перед світлою пам’яттю Героя.

Вічна слава і вічна пам’ять молодшому сержанту Лисюку Антону Юрійовичу – воїну, медику, патріоту, який до останнього подиху служив Україні та своєму народові. Герої не вмирають!

Автор і фото: Ірина ГРИГОРАШ