Віками пам’ятатиме Хорольська громада та вся Україна той нестерпний біль від втрат, що все частіше озивається жалобою і молитвами за загиблими Воїнами. Особливо болісну втрату зазнала сім'я та друзі після трагічної загибелі мешканця міста Хорола в статусі внутрішньо переміщеної особи, солдата Євгенія Вікторовича Лук’янченка. Не лише від кулі ворога гинуть наші Захисники, а й від масованих ракетних обстрілів ще на етапі їх підготовки до зіткнення з ворогом на передовій лінії оборони.

У понеділок, 4 серпня 2025 року Хорольське земляцтво провело останньою земною дорогою у вічність мужнього оборонця, курсанта навчального взводу навчальної роти навчального батальйону школи індивідуальної підготовки Збройних Сил України – Євгенія Вікторовича Лук’янченка. Люди прийшли підтримати згорьовану родину та віддати шану Захиснику, зустрічаючи домовину з його тілом «живим коридором слави» навколішки. На окропленій сльозами площі Великого Кобзаря, яка стала місцем чорної скорботи Хорольської громади, відбулася жалобна церемонія прощання. Зі словами співчуття у прощальній промові звернувся представник місцевої влади – заступник міського голови з питань діяльності виконавчих органів Валентин Місніченко. Заупокійну літію на площі Великого Кобзаря та чин похорону на Алеї Слави провів представник духовенства Полтавської єпархії Православної Церкви України, священнослужитель Петро-Павлівського храму в м.Хорол, ієрей – Василь Ліпший.

Євгеній народився 13 вересня 1982 року на Одещині. У 2005 році закінчив Таврійську державну агротехнічну академію (нині Таврійський державний агротехнологічний університет імені Дмитра Моторного), отримавши повну вищу освіту за спеціальністю «Механізація сільського господарства» та за кваліфікацією «Інженер-механік».

До початку повномасштабного вторгнення проживав у місті Мелітополі – великому багатогалузевому промисловому центрі, що прилягає до Азовського моря. Тут мав достойну роботу, де зарекомендував себе як висококваліфікований фахівець на посаді головного інженера провідного сільськогосподарського підприємства. У березні 2022 року, рятуючись від окупації, разом із дружиною та двома синами переїхав на підконтрольну територію України – в місто Хорол, де отримав статус внутрішньо переміщеної особи. Тут він працевлаштувався на посаду техніка в мережі магазинів крафтової продукції «PORTER». Все своє свідоме життя був доброзичливою, працьовитою, чесною, цілеспрямованою, щирою людиною, вірним сім’янином, турботливим чоловіком, люблячим батьком, сином, братом і дядьком. Повсюдно, де лишався його слід, завжди сяяли сонцесяйні посмішки, наповнені його душевною добротою і людяністю. Близькі люди цінували його і поважали за почуття гумору, життєрадісну вдачу та готовність підтримати, підставити своє плече й допомогти кожному, хто того потребував.

Захисник нещодавно, 17 червня 2025 року, був призваний по мобілізації для захисту незалежності та територіальної цілісності України Миргородським відділом РТЦК та СП. На превеликий жаль, підступні плани ворога й нещадна російсько-українська війна обірвали його воїнський шлях ще на початку служби. Він лише ступив на стежку військового обов’язку, але окупанти не дали йому шансу стати в стрій бойового братства. Серце солдата навічно зупинилося на 42 році життя…

Життя Євгенія обірвалося 29 липня 2025 року під час ракетного обстрілу військового полігону, де він зарекомендував себе з позитивної сторони та сумлінно відносився до виконання військового обов’язку. Трагедія сталася у другій половині дня, коли російські війська вдарили по території загальновійськового полігону на Чернігівщині. Сухопутні війська заявили у медіа про трьох загиблих і 18 поранених. За іншими інформаційними джерелами жертв російської військового злочину було більше. Для атаки, ймовірно, була застосована балістична ракета «Іскандер-М». Цей обстріл став черговою спробою путінської армії зірвати підготовку та бойове злагодження підрозділів ЗСУ.

Ми пам'ятатимемо Євгенія Вікторовича як мужнього Захисника, який лише розпочав військову службу, але внаслідок цинічної збройної атаки російської федерації навічно став у стрій Небесного легіону новітніх Героїв України. Його втрата болюча для всього Хорольського земляцтва, а особливо для тих, хто за роки його життя в Хоролі встиг пізнати як справжнього друга і близьку по духу людину. Нехай земля буде пухом солдату, а його ім’я згадують майбутні покоління з гордістю і честю.

У ці скорботні часи розділяємо біль втрати та щиро співчуваємо рідним: мамі – Тамарі Вікторівні Лук’янченко, татові – Віктору Дмитровичу Лук’янченку, дружині – Валентині Анатоліївні Лук’янченко, синам – Назару Євгенійовичу (2005 р.н.) та Владиславу Євгенійовичу (2008 р.н.) Лук’янченкам, сестрі – Олені Вікторівні Шитіковій, племінниці – Стефанії Олександрівні Шитіковій, усім рідним, близьким, друзям та кожному, хто в траурній печалі через таку велику непоправну втрату. 

Поховали солдата-новобранця на Алеї Слави центрального міського кладовища за православними традиціями та з військовими почестями. Останню шану Героєві віддали під звуки салюту почесної варти – як визнання подвигу, який назавжди залишиться в пам’яті народу. Низько схиляємо голови в скорботі…

Нехай душа військовослужбовця Збройних Сил України Євгенія Вікторовича Лук’янченка знайде вічний спокій. Його більше немає поруч з нами, але його присутність вічна – у наших серцях, у спогадах, у тиші, що болить… Вічна пам’ять і слава Герою Євгенію!  

Автор і фото: Ірина ГРИГОРАШ