Багатоголосим ехом прокотилася страшна звістка по Хорольському краю. Ми знову втратили ще трьох відважних Героїв України, які до останнього подиху боронили рідну землю від російських окупантів. 10 травня 2022 року Хорольська громада провела в останню путь до Небесного легіону Героїв України своїх земляків – Гапулу Юрія Вікторовича та Рябича Дмитра Миколайовича, які служили разом і загинули в одному бою 6 травня.
З Чугаєм Максимом Костянтиновичем, який загинув 28 квітня, після доставлення тіла громада проститься днем пізніше.
У середмісті, на центральній площі, із невимовною скорботою і доземною шаною навічно попрощалися із молодими загиблими воїнами Юрієм та Дмитром рідні, близькі, друзі, представники міської і районної влади, духовенства, військовослужбовці, бойові побратими та небайдужі мешканці Хорольщини, чия душа болить і плаче через таку тяжку втрату. Жалобні промови прозвучали від начальника Лубенської районної військової адміністрації Сергія Сіряченка, голови Лубенської районної ради Тетяни Качаненко, Хорольського міського голови Сергія Волошина та начальника першого відділу Лубенського районного ТЦК та СП, підполковника Дмитра Чернеця.
Настоятель, митрофорний протоієрей Василь Симулик та протоієрей Василь Ліпший Петро-Павлівського храму Полтавської єпархії Православної Церкви України провели панахиду, відслуживши молебень за упокоєння душ загиблих воїнів світла. Під траурні звучання духового оркестру велелюдною колоною провели Героїв до місць поховань, де їх тіла віддано землі за всіма православними канонами.
Втрата обох Героїв рівнозначна і подвійним болем пронизує душу. Найстарший із полеглих в боях за Україну – Юрій Гапула. Народився 3 травня 1978 року в місті Хоролі. Тут закінчив Хорольську гімназію, агропромисловий коледж. У Полтавській державній аграрній академії здобув вищу освіту за спеціальністю «інженер-механік». Довгий час працював на Хорольському механічному заводі. З 2015 року присвятив себе військовій службі, приєднавшись до легіону українських захисників у зоні АТО.
З перших днів повномасштабної російсько-української війни Юрій та його син Владислав пішли на фронт добровольцями. Обоє потрапили до 81-ої окремої аеромобільної бригади десантно-штурмових військ ЗСУ. До останнього батько намагався вберегти свого сина, заступити від ворожого вогню. І він це зробив, прикрив собою і сина, і всіх бойових побратимів. Таким мужнім і благородним вчинком справжнього чоловіка, героїчним подвигом солдата з гідністю і честю він врятував людські життя ціною власного… Раненого сина рятували бойові побратими і він прикрив їх собою. Захисники відчайдушно відбивали атаку противника при спробі захопити село Малинівку поблизу міста Гуляйполя Запорізької області. В результаті кривавої сутички з рашистами, яка сталася 6 травня, – багато загиблих і ранених. Син Владислав зараз перебуває на лікуванні у військовому госпіталі Вінниці, а з його батьком Юрієм прощається наше місто, Хорольщина і вся Україна. За три дні до трагічної смерті йому виповнилося лише 44 роки. Без батька навічно залишилися десятирічна донька Альона, без чоловіка – дружина Анжела Миколаївна, без сина – мама Валентина Федорівна Гапула та без брата – сестра Тетяна Вікторівна Гуржій.
Разом із Владиславом та Юрієм Гапулами на одному опорному пункті, в одній десантно-штурмовій бригаді служив і Рябич Дмитро Миколайович. Його також спіткала трагічна доля 6 травня при спробі відбити атаку оскаженілих ворогів під Малинівкою, які випалювали градами усе живе. Народився Дмитро 28 липня 1986 року в селі Куторжисі. Після закінчення Петракіївського НВК «школа-ліцей» здобув спеціальність кухаря у Хорольському міжрегіональному центрі. Трудився у місцевому базовому господарстві будівельником. Не один квадратний метр тротуарної плитки виклав у Хоролі, працюючи в будівельній компанії ТОВ «Будтехіндустрія Інвест». Останнім часом своїми золотими натрудженими руками розбудовував вулиці Києва. За Дмитром скорблять і журяться люблячі дружина Альона Сергіївна, синок Денис, донечка Валерія, мама Олена Олександрівна та велика рідня, для яких він був міцною опорою. Таким надійним, добродушним, привітним, щирим, працьовитим, простим, але таким важливим. І неправду говорять, що незамінних немає. Таких, як Дмитро, замінить і забути неможливо.
На завершення жалобного церемоніалу поховання на честь загиблих Героїв пролунав салют почесної варти.
Час неспроможний загоїти глибокі рани і українці не зможуть віками забути все це тотальне зло, людські загублені життя, руїни, горе, розпач і біду, які принесла в наше мирне життя сусідня країна-монстр. Ніколи не пробачимо… Як же хочеться, щоб це були останні жертви війни…
Хай земля Вам буде пухом, наші славні Герої! Герої не вмирають!
Автор: Ірина ГРИГОРАШ
