Немов білим журавлиним ключем, що розтинає небесну блакить, повертаються у рідний Хорольський край Захисники – ті, хто віддав найдорожче за свободу Батьківщини. Вони йдуть у вічність тихим кроком безсмертя, але назавжди залишаються у серцях живих. У переддень Великодніх свят, під скорботні звуки церковних передзвонів, Хорольська громада провела в останню путь ще одного з найкращих синів України – Ігоря Івановича Зайця.
Його шлях додому виявився довгим і тернистим, сповненим гіркоти та невимовного болю. Понад півтора року – над прірвою страшної невідомості, пекучої й нещадної, що роз’їдає душу й крає серце. Увесь цей час батьки та дружина Захисника жили між вірою і відчаєм. Вони чекали, молилися, шукали, боролися за правду, оберігаючи останні іскорки надії й не дозволяючи пам’яті згаснути. Вони виходили на мирні акції «Безвісти зниклі і полонені – не значить забуті» у Хоролі й далеко за його межами, зверталися до світу, били на сполох, мов набат у тиші, і кричали про свій біль так, щоб його почули небеса… Та, на превеликий жаль, дорога, на яку так чекали, завершилася трагічно. Після проведення репатріаційних заходів та за результатами ДНК-експертизи тіло солдата було ідентифіковано, а його офіційно визнано загиблим. Герой повертається додому не живим, а «на щиті» – у вічність, де немає ні болю, ні журби, ні страждань, але є безсмертя і слава.
Солдат, гранатометник стрілецького 3 відділення 3 стрілецького взводу 3 стрілецької роти 145 стрілецького батальйону 116 окремої бригади територіальної оборони Ігор Заєць загинув 29 жовтня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Коренево Курської області російської федерації. Він прийняв свій останній бій у самому логові ворога, гідно і мужньо, як і належить Воїну, який боронить свою країну та державницькі інтереси народу до останнього подиху.
Траурна церемонія прощання, за усталеною традицією, відбулася 10 квітня 2026 року на площі біля пам’ятника Великому Кобзареві в м.Хорол. До присутніх на жалобному заході звернулися: заступник міського голови з питань діяльності виконавчих органів Валентин Місніченко та командир 3 стрілецької роти 116 окремої бригади ТрО, капітан Володимир Анісімов. Заупокійне богослужіння за новопреставленим солдатом Ігорем на площі та чин поховання на Алеї Слави міського кладовища звершив представник духовенства Української Православної Церкви, священнослужитель церки с.Шишаки та с.Бутівці, митрофорний протоієрей – Іоан Петришинець. Ведучі жалобного заходу – представники відділу культури, туризму та охорони культурної спадщини Хорольської міської ради Оксана Левіна та Ірина Редька розповіли про славетні бойові подвиги Героя та повідали історію його цивільного життя в мирні часи.
Народжений 22 липня 1987 року в Хоролі, Ігор змалку вирізнявся щирістю, працьовитістю і любов’ю до техніки. Його шлях був простим і чесним – навчання, здобуття професії, перші трудові кроки. Він не шукав легких доріг, а впевнено йшов уперед, долаючи життєві труднощі. Ігор Іванович навчався у Хорольській школі №2, а у 2002 році закінчив Хорольську загальноосвітню школу №3. У 2005 році здобув профтехосвіту в Міжрегіональному центрі звільнених у запас військовослужбовців м.Хорол, освоївши спеціальності «Слюсар з ремонту автомобілів» та «Водій автотранспортних засобів». Був дуже здібним і добре розбирався в технічних науках, був висококваліфікованим майстром автослюсарної справи.
Строкову військову службу не проходив за станом здоров’я, однак це жодним чином не применшило його сили духу й готовності відповідати на виклики долі. Ледь досягнувши повноліття, відразу після здобуття професійно-технічної освіти, Ігор сміливо ступив на шлях самостійного життя, не лякаючись труднощів та відповідальності. Його професійне становлення розпочалося з наполегливої підприємницької праці. Він займався транспортуванням молока-сирцю до переробних підприємств, сумлінно виконуючи свою справу. З 2012 року його життєва дорога пролягла крізь кілометри всеукраїнських автошляхів, працюючи у сфері логістичних перевезень на великовантажному транспорті. Ігор долав далекі відстані, єднаючи міста і людські долі. Згодом тривалий час трудився у міському комунальному підприємстві «Комунсервіс», де, будучи водієм автобуса, щодня ніс відповідальність за життя і безпеку пасажирів, здійснюючи перевезення на маршрутах загального користування рідного Хорола. Його праця була тихою, але важливою – такою, що тримає на плечах буденний ритм міста.
Щастя в особистому житті пізнав після знайомства з коханою Світланою Єременко, яка стала його обраницею душі та серця. Невдовзі подружня пара стала на весільний рушник, склавши обітницю бути разом і в печалі, і в радості. Разом подорожували, будували великі плани на життя, раділи кожній миті. Але війна безжально перекреслила всі мрії, відібравши у нього майбутнє, а у родини – найдорожчу людину.
Коли прийшов час стати на захист України, Ігор не відступив і прийняв важливе чоловіче рішення. 27 грудня 2023 року він був призваний за контрактом Солом’янським РТЦК та СП м.Києва і вже невдовзі став до лав оборонців.
Базову загальну військову підготовку проходив у навчальному центрі в м.Ворзель на Київщині. За розподілом командування був направлений на військову службу в зенітний підрозділ протиповітряної оборони в складі 116 бригади ТрО, де успішно нищив ворожі цілі у небі, рятуючи мирні міста і села Полтавщини від смертоносних атак противника.
23 вересня 2024 року відбувся перерозподіл особового складу бригади і командування направило Ігоря на військову службу в піхоту. Найважчим випробуванням долі став шлях піхотинця. Це шлях тих, хто тримає фронт власними тілами, хто стоїть між ворогом і рідною землею, як живий щит. На північних кордонах з рф Воїн опинився 3 жовтня 2024 року й гідно протистояв ворогу в самому його логові – на Курщині. Мужній Захисник загинув смертю хоробрих 29 жовтня 2024 року в стрілецькому бою поблизу н.п. Коренево Курської області.
Хорольщина в жалобі схиляє голови, розділяючи біль непоправної втрати. Неможливо знайти слова, які б втамували біль матері, батька, дружини, брата, усієї родини, друзів і побратимів. Разом із ними плаче вся громада, щиро співчуваючи: мамі – Надії Володимирівні Заєць, татові – Івану Костянтиновичу Заєць, молодшому братові – Олександру Івановичу Руденку, дружині – Світлані Василівні Єременко, пасинкові – Дмитру Єременку, невістці – Тетяні Володимирівні Пшеничній, племінниці – Мілані Руденко, тітці – Наталії Володимирівні Панасенко, дядькові – Олексію Григоровичу Панасенку, тіткам – Валентині Костянтинівні Рябченко та Людмилі Іванівні Заєць, двоюрідним сестрам та двоюрідному брату, близьким, друзям, сусідам, однокласникам, бойовим побратимам та всім, хто береже світлий образ полеглого Героя у серці та пам’яті.
Але крізь гіркі сльози втрати проростає пам’ять. Світла, вічна, незгасна. Бо Герої не вмирають – вони живуть у наших серцях, у нашій вдячності, у кожному подиху вільної України. Нехай не заросте стежина до могили Ігоря Зайця. Нехай його ім’я звучить із пошаною і гордістю крізь роки й покоління.
Бути Воїном – жити вічно! Назавжди з честю!
Вічна шана і слава Герою!
Автор і фото: Ірина ГРИГОРАШ
